Цю дорогу я вивчив практично напам’ять, регулярно проїжджаючи нею в обох напрямках вже четвертий десяток років. На моїх очах будувалися мости та об’їзди, розширювалось дорожнє полотно, змінювались і удосконалювались покриття та розмітка. По кілька разів змінилися дорожні знаки та вказівники, не кажучи вже про назви населених пунктів на самій дорозі й довкіл.
Будувалися нові придорожні ресторани і кафе, аби потім більшість із них припинила існування, споруджувалися нові заправки і закривалися старі. А реклама! За передвиборчими плакатами уздовж цієї дороги можна було досконало вивчити новітню історію політичної боротьби часів незалежності. А місця смертельних аварій, які спочатку прикрашалися квітами і доглядалися, а потім потроху забувалися! А пам’ятники героям різних часів, встановлені різною владою у різні часи і тому теж не вічні! Чи не про кожен із трьохсот двадцяти кілометрів цього шляху в мене є що розповісти. Ну і, звісно ж, схованки «правоохоронців», де ті вичікували і досі вичікують порушників правил дорожнього руху, аби зупинити та стягнути з них щось або собі, або державі. Згадані схованки за багато років я вивчив усі й бачу їх ледь не із заплющеними очима. Плюс телекамери, що з’явились історично недавно. Окрім «мусорів», уздовж дороги завжди було чимало інших цікавих, а часом і небезпечних людей. Був час, коли дорога була в окремих місцях зовсім порожня. Вперше це сталося на початку дев’яностих, коли із заправок зникло пальне, востаннє — у лютому-березні 2022-го, коли частину дороги контролювали ворожі війська. Я звик до цього всього і вже майже не помічаю. Але цих хлопців не можна не помітити! Вони виїжджають на дорогу найчастіше увечері й стоять неподалік проїжджої частини до ранку або й пізніше. Ні від кого не ховаючись, спрямовують у небо стволи зенітних гармат та кулеметів, встановлених на кузовах їхніх авто, аби коли вдасться збити ворожу ціль, що летить на нас чи не щоночі вже четвертий рік. Я не зупиняю авто біля їхніх постів, аби подякувати за їхню службу — не варто відволікати наших захисників. Але кожного разу подумки дякую їм за збережені життя українців, які мирно чи не дуже відпочивають у містах та селах довкіл. Вигляд цих хлопців щораз збуджує в мені гордість за наш народ і водночас збільшує ненависть до «мусорів», що і досі ховаються по кущах уздовж дороги. Бо цих «мусорів» на дорогах я і нині бачу частіше, аніж героїв-зенітників.