Мені було вісім років, коли гучномовці, що висіли тоді чи не на кожному стовпі, припинили з ранку до вечора транслювати програму московського радіо. Це сталося не одразу — всі настільки звикли, що зі стовпа лунає радіо, що процес його вимкнення зайняв певний час. Пригадую, що в окремих підприємствах та організаціях, які мали «системи оповіщення», ті репродуктори гриміли ще років десять — до середини сімдесятих.
Ніхто тоді не приховував, що згадані динаміки на стовпах були потрібні для оповіщення населення на випадок війни. Але війни тоді так і не сталося і про вуличні гучномовці якось забули. Згадали лише 1990 року і не без моєї безпосередньої участі. Я тоді був депутатом міської ради від «демократів». Тоді ще був СССР, реальну владу ще мали комуністичні обкоми, міськкоми ра райкоми. А нам хотілося, щоб ідеї демократії, з якими ми пройшли у депутати, почули всі довкіл. Як це було зробити? Обласне радіо (телебачення ще не було) належало тоді обласній владі, де керували комуністи. Це радіо замовчувало нашу діяльність, ніби депутатів-демократів взагалі не існує. Тоді хтось із «технарів» підказав рішення — у розпорядженні міської влади, де ми мали більшість, були ті самі гучномовці на вулицях міста. Тож ми і проголосували, щоб усі засідання сесії міської ради транслювалися прямо на вулиці! Не знаю, як це звучало, бо сам під час трансляцій був як депутат у залі засідань, але за відгуками знайомих, особливого захоплення трансляція наших дебатів на вулицях у народу не викликала. Навпаки — пішли скарги від пенсіонерів, яким ці гучномовці заважали спокійно пенсіонерствувати. Врешті ці трансляції якось самі по собі припинилися. Їм на заміну на кілька років прийшли трансляції засідань Верховної Ради по провідних радіоточках. З того часу минуло понад тридцять років. Немає вже тих радіоточок, а у приміщенні, звідки йшли до них сигнали, тепер магазин мобільних телефонів. Здавалося, що вже все, що вуличні гучномовці назавжди стали історією подібно до телефонних будок та інших пережитків минулого. Не вийшло — тепер ці гучномовці повідомляють нам про повітряну тривогу і тому жодних позитивних емоцій не викликають. Так хочеться, щоб вони нарешті замовкли. Назавжди.