Колись давно всі люди поділялися для мене на дві частини. До першої відносилися ті, кого я міг особисто побачити, як кажуть, «вживу». Я міг не знати особисто, припустимо, директора найбільшого в місті заводу, але бачив його зблизька, коли він приходив у дитсадок за дочкою, яка була зі мною в одній групі. Що вже казати про сусідів, знайомих, колег по навчанню і роботі. Навіть найбільших міських і обласних начальників я міг добре роздивитись під час проходження повз трибуну в лавах демонстрації на 1 Травня.
Колись давно всі люди поділялися для мене на дві частини. До першої відносилися ті, кого я міг особисто побачити, як кажуть, «вживу». Я міг не знати особисто, припустимо, директора найбільшого в місті заводу, але бачив його зблизька, коли він приходив у дитсадок за дочкою, яка була зі мною в одній групі. Що вже казати про сусідів, знайомих, колег по навчанню і роботі. Навіть найбільших міських і обласних начальників я міг добре роздивитись під час проходження повз трибуну в лавах демонстрації на 1 Травня. Другу категорію становили люди, яких я бачив лише у кіно, по телевізору, про яких читав у книжках, у газетах та журналах. Артисти, спортсмени, письменники, політики, диктори телебачення... Ці люди ніби і були, але існували вони в іншому вимірі, недосяжному для пересічної людини. З часом усе змінилося. Специфіка роботи дозволила мені особисто спілкуватися з усіма вітчизняними президентами, не кажучи вже про згаданих вище артистів, спортсменів, письменників, політиків, дикторів телебачення. Одне заважало: оці президенти, прем’єр-міністри разом із тими, хто вважає себе рівними до них, оточили себе такою кількістю охорони, що й підходити до них стало неприємно. Так і думаєш, що на тебе кинеться зненацька вічно напружений охоронець чи його собака. Певно, кожен із вас хоч раз стикався з перекритими вулицями міста у гарячу пору дня. Виявлялося, що життя в місті на кілька годин було паралізоване тому, що містом мав проїхати Президент, прем’єр-міністр чи ще якась «птиця» подібного польоту. Про міжнародний аеропорт Бориспіль і говорити годі: чи не щоразу, коли доводилось туди приїжджати, пильні міліціонери відгороджували більшу частину території для проїзду офіційної делегації, змушуючи нормальних пасажирів пхатися манівцями і терпіти незручності. Аж раптом під час останнього відрядження за кордон побачив перед собою знайому потилицю. Потилиця стояла у черзі до віконця паспортного контролю. Здалося мені, що це був один із колишніх прем’єр-міністрів України. Забігати наперед я не став, неввічливо, по-перше, а по-друге, що я, прем’єрів ніколи не бачив? Вже потім, коли власник потилиці штурхнув мене своєю валізою біля трапу літака і чемно попросив вибачення, я переконався — таки це він! Це його упродовж кількох років возили з ескортом, це для нього перекривали вулиці й автошляхи всеукраїнського значення, це його охороняли сотні людей у формі й без форми із собаками, теж без форми. Згадав, як театр, де він мав побувати ввечері, зранку ретельно оглядав десяток осіб у цивільному з тими ж собаками, які обнюхували все приміщення, включаючи туалети та каналізаційні люки. А тут раптом стоїть собі той колишній прем’єр поруч із валізою. Стоїть самісінький. Ніхто його не супроводжує, ніхто не охороняє, ніхто не несе замість нього його багаж. Хоч би озирнувся хто у черзі на реєстрацію рейсу! Жодної уваги. Чому так? Може тому, що прем’єром він був поганим? Скоріше, що не тому. Він просто не потрібен тепер нікому. А без посади премєрської нічого собою не являє. Хочеться вірити, що і нинішнього прем’єр-міністра я зустріну колись у черзі за багажем і без охорони. І зроблю вигляд, що не знаю, хто він такий.
