Книга вийшла у київському видавництві «Самміт-книга». На майже п’ятистах сторінках описані події 70-80-х років минулого століття із неймовірними пригодами головного героя, який потрапляє у безвихідь і намагається здійснити неможливе. Ті, хто жив у ті часи, впізнають майже призабуте життя за «розвинутого соціалізму», а молодші відкриють для себе невідому досі частину нашої історії.
Ось як відгукнувся на вихід книги поет Андрій Пермяков:
«Один проти КГБ» від Миколи Несенюка — це художньо-історичний блокбастер. Це знахідка для Netflix. Повне відчуття часу «під ковпаком» і прагнення дихати вільно. Цікавенний та дуже справжній роман, де в головних героях та історичних особистостях ми впізнаємо себе тодішніх і сьогоднішніх. Це повні груди захоплення від читання».
Для ознайомлення пропонуємо один із понад сотні розділів роману:
Наступний після пам’ятного для багатьох футбольного матчу день журналіст Ромашко, він же Володька Тищенко, якого усі читали, а дехто наполегливо розшукував, провів разом із Вовкою Гольдманом. Серед боліт житомирського Полісся, вони збирали «штуки» по селах Ємільчинського району. Вечір застав їх за роботою у селі Підлуби. Вирішили до Києва не повертатися і заночувати у порожній хаті на околиці, ключ від якої дала їм місцева бабуся, що жила поруч у сарайчику-«врем’янці». Вечір був напрочуд теплий. Друзі сиділи на березі річки і палили цигарки. Їхня розмова якось сама по собі зосередилася на особливостях роботи «штучників», які дуже цікавили Володьку, що лише починав оволодівати цією підпільною професією.
— Чому вас не ловлять? — трохи гарячкуючи запитав він Вовку Гольдмана, — Ви ж працюєте у всіх на виду і міліція про вас усе знає?
— Не про вас, а про нас, — поправив його співрозмовник, спокійний як теплий вечір довкіл, — Нас не чіпають бо ми не заважаємо владі, а допомагаємо їй. І міліція нас, як помічників, охороняє. А коли когось заберуть та посадять, то він сам винний — не треба було залупатися! Бо що ми з тобою та Амбалом робимо, коли добре подумати?
— Заробляємо гроші! — відповів Володька.
— Гроші — це вже наслідок, результат нашої праці, нагорода за наше старання! А спочатку ми задовольняємо ті потреби людей, які держава задовольнити не може. Ти скажеш, що зробити із старої фотокартки кольоровий портрет можуть і в державному фотоательє. Можуть. Але до того ательє слід спочатку доїхати. Потім заплатити наперед і отримати квитанцію. Потім приїхати ще раз і одержати халтуру. Тому що тому ательє стара фотка сільської бабусі нафіг не потрібна! На ній план не виконаєш, а матимеш самий лише клопіт. Легше зробити портрети на дошку пошани передовиків виробництва. Роботи менше — виручки більше! Фотограф із ательє може, ясна річ, поїхати на село і взяти замовлення. І що він від цього матиме? Ту саму зарплатню? То нащо йому той клопіт?
— Все одно не розумію, — не здавався Тищенко, — ми тут до чого?
— Людьми, які не задоволені життям, складно керувати. Їм потрібні певні радощі аби жити у цьому гівні! А які радощі їм може дати влада? Рєчь Брєжнєва на сьєзде партії? Харчі, які не можна їсти, книжки, які не можна читати, кіно, від якого нудить, чи музику, від якої блювати хочеться? Чи може, горілку, яка втричі дорожча за самогон? Тому народ вже давно сам собі приносить радість, а владі вистачає клепки народу цьому не дуже заважати. Ось і ми з тобою теж несемо людям радість. Не рахуючись із часом, працюючи вдень і вночі, як Вадик, чи мотаючись повсюди як ми з тобою. А коли ми за це одержимо грошей трохи більше за працівників побуткомбінату, то держава від цього не збідніє. Аби ми поводились тихо і не залупались!
— Це як?
— Ну щоб все у нас було в міру. Щоб не муляли очі тим самим стукачам занадто красивим життям. Вони від цього шаленіють…
На цьому місці Володька раптом замовк і вже не так уважно слухав Гольдмана, який продовжував розмірковувати вголос про особливості приватного заробітку у країні розвинутого соціалізму. Він згадував як у понеділок виходив з двадцятого сектору стадіону, поспішаючи до найближчого телефона-автомата аби надиктувати редакційній стенографістці статтю про матч між динамівцями Києва та Тбілісі. Ще перед грою Вадим заборонив йому наближатися до центральної трибуни.
Хотів якомога більш точно пригадати саме ту мить, коли друзі-уболівальники так боляче стиснули його ззаду і з боків, що довелося стати навшпиньки аби не затоптали. Піднявши голову він побачив на дві сходинки вище за себе старшого лейтенанта Поповича. Одразу його впізнав, хоча до цього жодного разу не бачив старлея у цивільному одягу. Миттю схилив голову донизу, ризикуючи задихнутися поміж спітнілими спинами мужиків, що так само як і він протискувалися до виходу із сектору. Лише після того, як натовп виніс його на доріжку поміж верхнім та нижнім ярусами, Володька насмілився підняти голову та озирнутися. Поповича ніде не було видно…
Потім він знайшов на вулиці Басейній телефонну будку, звідки довго і не поспішаючи диктував замітку в газету, звіряючись із каракулями у власному блокноті. Потім став до черги за пивом біля центрального гастроному. Потім проштовхувався до переповненого вагону метро. Потім палив цигарки на лаві неподалік будинку, де жив у Вадима, чекаючи поки у його квартирі засвітиться хоч одне вікно. У нього досі не було власного ключа, а Шнобель із Амбалом видно сидять десь у компанії, обговорюючи футбол. Їм же не треба писати до газети статтю у номер!
Назавтра була довга дорога до вдячних поліщуків, які поступово заповнили його теку із замовленнями, суха вечеря із хліба, вареної ковбаси та купленого у сільмазі пійла, на етикетці якого чомусь було написано «напій апельсин». І лише тепер, відпочиваючи після нелегкого дня, він згадав про Поповича, якого зустрів на стадіоні. Може це був не він? А коли він, то може він просто приїхав до Києва у відпустку та пішов на футбол? Тоді чому на двадцятий сектор, куди просто так не потрапиш?
У голову Тищенка нахабно пхалася розгадка, на яку наштовхували щоденне спілкування із Бритвою та Гольдманом. Але він все ще відмовлявся повірити в те, що старший лейтенант Попович виконував на стадіоні завдання. Може навіть розшукував його, якимось чином напавши на слід солдата-втікача із танкового полку. Він сам із себе сміявся через ці фантастичні підозри, але думки щораз поверталися на те ж саме місце. І тепер, коли Гольдман завершував лекцію про особливості приватного бізнесу в СРСР, він його майже не слухав. А дарма. Тернопільський єврей на прізвисько Шнобель досить глибоко розібрався із тим, що можна і чого не можна, коли не хочеш жити у радянській країні на саму лише зарплату.
До Києва друзі повернулися лише по обіді наступного дня. Володька віддав зібрані ним «штуки» Шнобелю, який зібрався ввечері відпочити і послухати музику, а сам побіг на метро аби швидше дістатися до стадіону. Поруч із касами палацу спорту він побачив звичну для тих часів компанію — мужчини та юнаки різного віку та зовнішнього вигляду товклися на невеличкому «п’ятачку», періодично розбиваючись на кілька гуртків, де розгорялася нова навколофутбольна дискусія.
Підійшовши до одної із компаній, де сперечалися найбільш гучно та емоційно, Тищенко вже за кілька хвилин отримав головну на сьогодні інформацію. Вона полягала в тому, що зранку було звільнено головного редактора «Молоді України». Ніхто не сумнівався, що причиною звільнення були скандальні статті про футбол за підписом В. Ромашко. Практично усі без винятку були впевнені, що ніякого Ромашка немає. Інакше його би вже знайшли — у Києві всі один одного знають. Здогадок про те, хто саме ховається за прізвищем Ромашко, було вдосталь. Одні казали що це колишній тренер Базилевич, який ображений на Лобановського. Другі стверджували, що це московський журналіст Філатов, який ненавидить київське «Динамо» і зумів через свої зв’язки знайти шлях до київської газети. Треті переконували, що це сам головний редактор «Молоді України», який знає всі футбольні таємниці. Четверті…
Проте, що думають четверті, Володька вже не почув. Він почав повільно, щоб не привертати уваги, просуватися подалі від центру натовпу аби потім швидше піти геть. За мить до того, він побачив біля одного із ораторів старшого лейтенанта Поповича у зім’ятому на спині цивільному піджаку…
Поки що книгу можна придбати у редакції газети «Рівне вечірнє» або замовити доставку, зателефонувавши в редакцію 067-362-56-86. Про продаж роману на інших майданчиках та в мережах книгарень буде повідомлено додатково.
