Було це на початку осені минулого року. Ми під’їжджали до Києва з боку Гостомеля і одразу ж за мостом потрапили у безкінечну тягнучку, що обіцяла щонайменше годину просування вперед зі швидкістю пішохода. Аби не стояти, я повернув ліворуч, вирішивши проскочити до столиці через села, першим з яких була Горенка.
Село як село із усіма прикметами передмістя Києва. Вулиця, на яку ми повернули, представляла собою майже суцільний паркан, що огороджував садиби тих киян, які за кожної нагоди гордо нагадували друзям, знайомим та колегам про те, що вони «живут за городом». На парканах через один висіли таблички із номерами будинків та назвою вулиці – Лєніна! Причому це була не одна стара вивіска, яку забудькувата сільська бабуся забула поміняти! Про справжню назву цієї вулиці, яку перейменували вже шість років тому відповідно до указу про декомунізацію, я дізнався вже вдома, увімкнувши комп’ютер.
Виходило, що мешканцям села під Києвом восени 2021 року було «удобнєй», щоб їхня вулиця і надалі звалася іменем отого кривавого ката. І не лише їм одним – у центрі Києва за день до війни висіло кілька десятків табличок із назвою вулиці «Червоноармійська», якій ще тридцять років тому повернули стару назву – Велика Васильківська. І таких прикладів можна навести ще дуже багато.
Очевидно, що справа тут була не в «удобствє». Небажанням забирати старі комуністичні вивіски із назвами вулиць одні виявляли своє презирство до «укрАінцев», а інші робили вигляд, що цього не помічають. Цього не приховували – цим хизувались! На вулиці у центрі Києва, названій нещодавно іменем славетного американського сенатора Маккейна, торік позривали таблички із його іменем і повісили нові зі старою назвою на честь комуніста Кудрі, причому виготовлювач цих вивісок вказав своє прізвище трохи нижче, наголошуючи, що оплатив оті незаконні таблички! Гадаєте, хтось виправив становище, поновив справедливість і покарав тих любителів Лєніна, червоної армії чи ката-комуніста Кудрі?
Нічого подібного! Навпаки – супротивники декомунізації були дуже задоволені, що у них все як у СРСР, тобто у Росії, не цінуючи щастя жити у вільній Україні і тихо (бо сцикуни) ненавидячи «укрАінцев». А потім сиділи по підвалах будинків під цими вивісками, ховаючись від ракетних обстрілів тої самої червоної армії, що прийшла звідти, де всі центральні вулиці – Лєніна. Чомусь не вийшли вони назустріч «асвабадітєлям», хоча ті цього, як тепер кажуть, очікували.
Виходить, очікували недарма. Просто не знала ця руська сволота, що любителів Лєніна у нас не так багато і всі вони як один навіть не боягузи, а саме сцикуни, які лише й можуть, що боротися із табличками з назвами вулиць…
Микола Несенюк
