27 жовтня 1990 року я стояв на проїжджій частині Володимирської навпроти приміщення КГБ. Разом із кількома сотнями інших людей ми перекрили одну з центральних вулиць Києва, аби не пустити до Софійського собору московського патріарха Алєксія разом із його українським намісником Філаретом. Як я там опинився? Нічого складного — у ці дні я був як журналіст на другому з’їзді Народного руху України, що проходив у палаці «Україна». Саме там я почув заклик не пустити до Святої Софії «московських попів», перекривши їм шлях власними тілами.
Почув і рушив на Володимирську разом із натовпом, що складався з делегатів з’їзду та численних співчуваючих, що приєднувалися до нас просто на вулиці. Прибувши до місця, ми перекрили всі проходи до Софійського собору, ставши стіною і міцно переплівши руки. Пригадую, що мою праву руку тримав письменник на прізвище Терен, який потім був депутатом і, як я потім дізнався, був насправді не Терен, а Таран. Ми простояли кілька годин гукаючи: «Алєксію, їдь в Росію!», «Геть московського попа!» і ще якісь гасла, які я за понад тридцять років вже і забув. На той момент «московськими попами» були практично всі православні церковнослужителі, в тому числі Філарет, про якого тоді казали не інакше як про «московського агента», «полковника КГБ», «провокатора» і таке інше. Саме в ті дні в Україні перебував Мстислав, патріарх Української Автокефальної Православної Церкви, який прибув з Америки і пересувався на інвалідному візочку, маючи дев’яносто два роки. Саме він, як всі ми тоді думали, мав очолити нову незалежну українську церкву. Мені тоді двічі пощастило брати у нього інтерв’ю. Перше було після того, як Мстислава не пустили до собору в Рівному. «Бог відкриє брами» — спокійно відреагував він тоді на це… Що було потім? Потім виявилось, що Алєксія з Філаретом таки провели до Софії чорним ходом, і ми дарма так довго мужньо стояли на Володимирській. А ще за деякий час Філарет дивовижним чином перетворився з «московського попа» у ледь не засновника української церкви та полум’яного патріота. Досі не розумію, як це могло статися. Але сталося. І це у нас не вперше і, впевнений, не востаннє. Тому я згадав ту давню історію саме тепер, коли всі знову повстали проти «московських попів». Захотів поділитися досвідом, який полягає, по-перше, в тому, що навіть найстрашніший «московський піп» може згодом стати першим патріотом, якого всі будуть шанувати; по-друге, в тому, що відкривати церковні брами без допомоги влади і небайдужих громадян Богові нашому складно. Тому я цю допомогу всіляко вітаю!
