Щовечора перед заходом сонця над містом нависає величезна чорна хмара. Це тисячі ворон повертаються із заміського смітника ночувати на деревах міських вулиць та парків. За кілька десятків хвилин чорна вороняча хмара розсипається, зробивши декілька кіл над міськими вулицями.
Щороку цих ворон стає все більше — боротися з ними міські комунальні служби припинили ще у вісімдесяті роки минулого століття. Бо нема на це ради: поки є смітник — будуть і ворони. Дарма казати, що у цивілізованому світі таке вороняче царство неможливе — там сміття промислово переробляють, тож воронам ніде так ситно харчуватись, як у нас. Могло так статися і з нами — проєкти заводів із переробки сміття свого часу привозили до нас чи не щомісяця. Навіть намагалися щось таке збудувати. Але виявилось, що «чорна» переробка сміття приносить її очільникам такі гроші, яких вистачає на те, щоб звести нанівець всі зусилля влади налагодити промислову переробку сміття і ліквідувати відкритий смітник, який забруднює навколишнє середовище і є розсадником небезпечних хвороб та інфекцій. Не буду продовжувати — на цю тему і без мене писали і пишуть скільки завгодно. Лише згадаю про горобців, які кудись зникли з міських вулиць. Вже не цвірінькають вони повсюди, надихаючи професійних поетів та поетів-аматорів на ліричні вірші. Вже треба пояснювати малим дітям, що «горобець» — це не прізвище героя кінофільму про піратів, а така пташка, яка колись була повсюди, а тепер її не видно — суцільні ворони. Про те, кого нагадують оці воронячі хмари, що нависають над нами щодня, прилетівши із брудного смітника, писати не буду — самі здогадуйтесь!
