Десь у такий самий зимовий час 2005 року в Україні перемогла «помаранчева революція». Перемогою стало призначення третього туру президентських виборів, у якому прогнозовано переміг Ющенко усім нам на радість. Про те, що саме проведення «третього туру» було абсолютно незаконним, ніхто тоді не згадував.
Так само як і про те, що заради цього третього туру було змінено Конституцію, яка забирала в Ющенка більшу частину влади. Тепер здається, що і добре. Але тоді було не так. Тоді більше половини України раділи президенту Ющенку і жили надією на оновлене життя, а трохи менше половини просто мовчали. Що було далі — всі добре, а може, вже і не добре пам’ятають. Новий президент виявився цілковито неспроможним щось зробити з існуючою в країні системою і поступово сам став частиною згаданої напівзлочинної або зовсім злочинної системи. Після чого назавжди втратив не лише всенародну підтримку, а взагалі будь-яку підтримку. Це все сталося не одразу. Ми чекали змін спочатку тижнями, потім місяцями, потім роками. Нам пояснювали, що швидко все не робиться, а самі тим часом крали недокрадене попередниками. У підсумку п’ять років президентства Ющенка перетворилися з п’ятирічки надії на п’ятирічку розчарування і зневіри. Ми тоді ще не знали, що та надія дісталася нам задарма. Ватажки помаранчевого Майдану всерйоз називали себе тоді «польовими командирами»... Наступна п’ятирічка надії після вигнання Януковича та обрання Порошенка дісталася нам набагато дорожче — загинули люди, почалась війна. Але ми знову чекали, сподіваючись, що вже цей точно зробить все правильно. А він зробив практично те ж саме, що і Ющенко — розтратив народну довіру. Не зовсім, як той, але відчутно і, як мені здається, назавжди. Цікаво, чи буде у нас ще одна п’ятирічка надії, коли ми будемо сподіватися, що старе вже не повернеться ніколи? Рано про це думати. До цієї п’ятирічки і надій, які ми на неї покладаємо, ще довгий і страшний шлях. І ми його ще не пройшли. І невідомо ще скільки того шляху і чи ми пройдемо його взагалі. Але надія залишається. Чи не так?