Корупція в парламенті — як журавель у небі: всі бачать, але дістати ніхто не може. З одного боку, ніхто жодного разу не зміг довести фактів подібних угод, а з іншого — не було жодного судового процесу, на якому хтось намагався б відмитися від подібних обвинувачень, покаравши наклепника. З іншого боку, важко зрозуміти — де закінчується захист інтересів виборців і починається «продажність» депутатів.
Корупція в парламенті — як журавель у небі: всі бачать, але дістати ніхто не може. З одного боку, ніхто жодного разу не зміг довести фактів подібних угод, а з іншого — не було жодного судового процесу, на якому хтось намагався б відмитися від подібних обвинувачень, покаравши наклепника. З іншого боку, важко зрозуміти — де закінчується захист інтересів виборців і починається «продажність» депутатів. Як театр починається з вішалки, так парламентська корупція починається з передвиборчих списків. Теоретично можна купити місце в списку будь-якої політсили, що йде на вибори. Але оскільки бізнесмени ризикувати не люблять, то кількість партій/блоків, чиї прайси дійсно цікаві для них, звужується до взагалі невеликого числа. «Цікавлять ті партії, які набирають не менше 7%. Тобто БЮТ, Партія регіонів і НУНС, а в попередній Раді — «Наша Україна», — розповів нам один з нардепів минулого скликання. — Щоправда, Регіони теж більше тримаються на постійних спонсорах, тому в них продаж місць у списку — скоріше виняток, ніж правило. «Наша Україна» поставила це на потік перед виборами 2006 року, але після того як їхні бізнес-депутати почали масово йти в антикризову коаліцію, Ющенко злякався й у 2007-му так вже не робив. Але в окремих частинах НУНС — наприклад, у «Самообороні» — прайс все одно практикувався. Що стосується БЮТ, то там це було на потоці й у 2006-му, і в 2007-му». Про те, як це відбувалося в БЮТ у 2006-му, до речі, у свій час розповів «Українській правді» екс-касир блоку Михайло Бродський: «На тих виборах я заніс у касу БЮТ понад 100 мільйонів доларів. Каса знаходиться на Туровській. Мені Юлія Володимирівна говорила: «Зустрінься з таким-то. Візьми стільки-то». Ті, хто давав 5 млн., називалися «відмінниками». Ті, хто здавав два — «двієчниками». За словами Бродського, гроші передавали в ящиках з-під комп’ютерів: у середньому в ящик влазить 2 мільйони доларів.
Мільйони за голоси для коаліції Якщо судити за заявами самих політиків, корупція в Раді буває не тільки індивідуальною, але й груповою. Так, у 2006-му в цьому звинуватили цілу фракцію Соцпартії, яка «зрадила» «помаранчевим» і ввійшла в коаліцію з Партією регіонів і комуністами. Головним обвинувачем виступив нардеп-»бютівець» Олег Ляшко, який навіть заявив, що має аудіозапис розмови заступника голови ПР Андрія Клюєва з якимось Рубеном, де «регіонал» зізнавався, що фракцію Олександра Мороза купили за 300 млн. доларів. Була створена парламентська комісія, яка повинна була перевірити обвинувачення Ляшка. Однак плівка аудіокасети, яку приніс Ляшко, виявилася пошкодженою і не підлягала прослуховуванню. Здавалося б, обвинувачення знято. Однак і сьогодні часто історію з Морозом наводять як приклад політичної корупції. Все-таки чи була вона? ”Не думаю, що всі преференції для соціалістів обмежилися спікерством Мороза і міністерськими посадами для Рудьковського і Цушка, — вважає нардеп Тарас Чорновіл, який тоді входив у фракцію Регіонів. — Повинно було бути щось більш стимулююче, хоча фактів у мене немає. Втім, обвинувачення стосовно усієї фракції в будь-якому разі були брехливими: у лівих партіях у таких випадках гроші до звичайних депутатів не доходять, все осідає на рахунках верхівки». ”Всі обвинувачення були брехнею, — стверджує екс-соціаліст Станіслав Ніколаєнко. — Але ми явно недопрацювали в роз’ясненні своєї позиції. Адже ми з БЮТ вже на другий день після виборів підписали договір, а «Наша Україна» продовжувала виторговувати для себе побільше то в нас, то в Партії регіонів. 90 днів йшли з’ясування стосунків, країна вже занурювалася в кризу — і тому ми зробили свій крок, щоб припинити її». Втім, ті, хто звинувачував Мороза, через якийсь час самі опинилися під ударом. Коли в грудні 2008 року БЮТ опинився перед необхідністю сформувати коаліцію, щоб продовжити життя уряду Юлії Тимошенко, їм вдалося знайти в НУНС 37 депутатів для цього. Особливо вразила багатьох зміна позиції тих, хто протягом трьох років третирувався Тимошенко як «любі друзі Віктора Ющенка» — Миколи Мартиненка й Олександра Третьякова. Неофіційно в БЮТ їхню переорієнтацію пояснювали урядовими преференціями тоді ще союзнику Мартиненка і Третьякова — Ігорю Коломойському. Але навіть при цьому в Тимошенко не вистачало голосів у НУНС до заповітних 37 — і тоді двох нардепів зі своєї УНП виділив Юрій Костенко. Навіщо, стало зрозуміло пізніше, коли стали відомі пропозиції щодо зміни складу Кабміну: на посаду міністра вуглепрому був запропонований нардеп від УНП Олександр Костенко. От тільки цим планам не судилося здійснитися. Коаліція в 213 осіб повністю залежала від комуністів, які, у свою чергу, одержали за це посади заступників міністрів і глав комітетів, але при цьому нікому нічим зобов’язані не були. І коли стало зрозуміло, що КПУ свої голоси за призначення нових міністрів не віддасть (після першого туру виборів комуністи переорієнтувалися на Януковича, котрий, очевидно, теж пообіцяв їм якісь «пряники»), конструкція Тимошенко розвалилася, як картковий будиночок. Зараз, коли в Раді формується нова коаліція, знову лунають обвинувачення в підкупі. Цього разу вже Юлія Тимошенко звинувачує «регіоналів». За словами екс-прем’єра, за перехід під прапори Януковича пропонують від 3 до 5 млн. доларів за голову. Самі «регіонали» кажуть, що це неправда. І як доказ наводять досить малу кількість перебіжчиків (їх ледве набралося трохи більше 10 осіб). Причому велика частина з них пов’язана з великим бізнесом, який у такий спосіб висловлює свою лояльність новій владі. «У нас зараз вже по-іншому порушують питання: не ми повинні платити «нунсівцям» чи «бютівцям» за перехід у коаліцію, а вони повинні нам платити за те, щоб ми їх до себе взяли. Ну це як торговельні марки платять супермаркетам за вхід у мережу», — чи то жартома, чи то всерйоз говорять «регіонали». Тим часом, Віктор Янукович вже заявив, що має намір поміняти Конституцію. А для цього потрібно 300 голосів. І щоб довести свою більшість до такої кількості, «регіонали», напевно, будуть використовувати і батіг, і пряник. І ми ще не раз почуємо про дуже великі суми, дуже хлібні місця і дуже гучні кримінальні справи, якими будуть приваблювати (або залякувати) депутатів.
”Мажоритарна» Рада була дешевою Часто в політичній корупції звинувачують партійну систему, яка ставить за обов’язок фракціям проводити торги зі створення коаліції. Однак зараз вже забулося, що перехід на неї в 2003-2004 роках мотивувався саме бажанням ліквідувати корупцію в Раді, яка виникала через повну безвідповідальність депутатів-мажоритарників: адже якщо зараз за голосування партія відповідає хоча б на виборах, то раніше депутат залежав лише від того, скільки він «вклав» в округ, на якому обирається. Не кажучи вже про те, що починаючи з виборів 1998 року, широко розповсюдилася практика «купівлі» округів — коли людина з грошима їхала у будь-який регіон і вигравала вибори. До речі, кажуть, що першою цей шлях проторувала Юлія Тимошенко — у грудні 1996-го вона стала нардепом на додаткових виборах по Бобринецькому округу Кіровоградської області. Причому одержала в незнайомому їй до цього Бобринці 92% голосів. КОРИТО НЕ ТАМ. Втім, нардеп Тарас Чорновіл, депутатський стаж якого 10 років, порівнюючи мажоритарну і партійну Раду, говорить, що при «мажоритарці» розмах корупції був менший: «На старті скликання депутати обирали собі фракцію за політичними або бізнес-інтересами. Корупція починалася, коли йшло розмежування по лінії «влада — опозиція». Пам’ятаю, у 2002-му, коли перша сесія ще не зібралася, Пинзеник назбирав кілька десятків депутатів-одинаків у «Нашу Україну». Але після присяги виявилося, що слідом попрацював Волков, і всі вони опинилися у фракції «За Єдину Україну». Втім, не думаю, що тут мова йшла про гроші — скоріше про доступ до «корита», що знаходилося не в Раді». Проте сам Чорновіл розповів і «грошову» історію з тієї Ради: «У 2001-му, коли відставили Ющенка, деяким «нашоукраїнцям» пропонували гроші за призначення прем’єром Кінаха. Всі відмовлялися — як же, адже це замість нашого Ющенка! А потім відбулося голосування, і вирішальні голоси дала фракція Мороза. І я чув слова одного «нашоукраїнця», який зі знанням справи говорив: «От ми ідіоти! Мороз взяв гроші — і все нормально: п’ять хвилин ганьби, але фракція при грошах, а він і далі в опозиції. Причому говорили, що сума була до смішного маленькою — мова навіть не йшла про мільйони».
Гральний бізнес: таємниця заборони Найяскравішим прикладом ефективного лобіювання останніх років вважається закон про заборону грального бізнесу. Його прийняття супроводжувалося масованою піар-кампанією з приводу сімей, що розпадаються через захоплення людей гральними автоматами. Тим часом, у кулуарах парламенту розповідалося набагато прозаїчне підгрунтя. У Росії закон про заборону грального бізнесу був прийнятий ще в 2007-му. Але заборона набирала чинності не відразу — лише з 1 липня 2009 року, коли всі казино й гральні автомати повинні були опинитися в чотирьох спецзонах (у Калінінградській області, на Кубані, в Алтайському і Приморському краях). Зони було взято під контроль російським провладним бізнесом, однак власники грального бізнесу порахували невигідним йти туди, віддавши перевагу переміщенню його в сусідні країни — насамперед в Україну. І тут, як на замовлення, 7 травня 2009 року відбувається пожежа в залі гральних автоматів у Дніпропетровську. Зате наслідок пожежі — піар-кампанія й постанова Кабміну про заборону грального бізнесу, яка 23 червня 2009 року перетворилася на закон. У кулуарах Ради прямо говорили, що Путін «попросив» Тимошенко закрити казино в Україні. ”Не беруся стверджувати однозначно, — коментує ці чутки нардеп-”регіонал» Владислав Лук’янов. — Однак бентежить один факт: ми приймали цей закон з тією умовою, що в Україні створять спеціальні гральні зони. А оскільки цих зон досі немає навіть у проекті, то схоже, що тут не все чисто». Як розповів нам один з депутатів-”бютівців», противники цього закону також намагалися зібрати своє лобі — цей пул зібрав близько 20 млн. доларів. Однак у Раді не знайшлося достатньої кількості бажаючих захищати гральний бізнес і йти всупереч волі Путіна навіть за таку суму.
Запит: від $3 тисяч до $1 млн. Звичайно, далеко не щодня формується коаліція. А тому в більшості рядових депутатів основний заробіток складається з трьох основних частин. ЛОБІ. Перша з них — лобіювання законів. Звичайно, закон від закону відрізняється — є дрібні закони, які дають комусь прибуток, але не торкаються чиїхось серйозних інтересів; тут ціна лобіювання може бути і 100 тисяч доларів. Але є набагато глобальніші закони, підготовка прийняття яких триває кілька місяців. За словами одного з нардепів, у такому випадку створюється лобістська група з п’яти депутатів — обов’язково по одному в кожній фракції, які займаються просуванням проекту серед своїх. Крім того, забезпечується позитивне рішення з законопроекту всіх парламентських комітетів, що його розглядають. В кінцевому підсумку, проект, який пройшов серйозну лобістську обробку, приймається в Раді голосами всіх фракцій (хоча можуть бути лобісти і протилежної сторони — у такому разі деякі фракції розколюються на голосуючих «за» і «проти»). За оцінкою депутатів, ціна проходження такого закону — не менше 10 млн. доларів. «А взагалі бюджет лобістів зазвичай становить 10% того, що планують заробити на ньому ті компанії, які зацікавлені в прийнятті закону: тобто якщо вкладають 20 млн., очікують одержати 200», — додав один з них. Втім, з тих пір як фракції почали формуватися винятково через партійні списки, можливості окремих депутатів лобіювати закони різко зменшилися. Зацікавлені в просуванні законопроектів особи все частіше виходять на керівництво партій, і ті просто наказують своїм депутатам голосувати як треба. ПОСЕРЕДНИКИ. Також дуже розповсюджений спосіб заробітку — посередницькі послуги. Справа в тому, що рядовому громадянину, і навіть бізнесмену, пробитися з вирішенням питання до міністра або глави фракції — дуже важко. А от депутату — набагато простіше. Особливо якщо міністр — колишній соратник депутата по фракції. Тому нардепів дуже часто використовують як зв’язкових — донести до впливового чиновника чиєсь прохання або організувати зустріч. Звісно, не безкоштовно. Тарифу тут єдиного немає. Цифри можуть відрізнятися від кількох тисяч доларів до 100 тисяч і більше. Також через депутатів дуже часто передають хабара міністрам (це досить зручно і безпечно — депутат же особа недоторканна). ЗАПИТИ. Цей бізнес також поставлений на широку ногу, хоча, як кажуть, допускаються до нього не всі депутати. Грубо кажучи, нардепу можна заплатити, щоб той оформив запит на ім’я силових структур, уряду або Адміністрації Президента. Вартість запиту залежить від важливості і коливається від 3-5 до 50 тисяч доларів. Хоча запит «із супроводом» (тобто коли не тільки робиться запит, але й пробивається потрібне рішення в коридорах влади) при успішному результаті може коштувати і мільйон.
Козирні: бюджет і податки За законом третина часу депутатам відведена на роботу в комітетах. Серед останніх теж є свій рейтинг привабливості для нардепів. Найбільш хлібним вважається Бюджетний комітет. Тому в нього прагне набагато більше депутатів, ніж комітет вміщає (33 особи), і щастить не всім. Але зате ті, кому пощастило, мають можливість виправити головний фінансовий документ країни в потрібний бік. І не без користі для себе. Козирним вважається і Комітет з податкової і митної політики. «Більшість лобістських законопроектів виходять з нього, — сказав нам один з нардепів. — Це малопомітні закони, в яких розбираються тільки спеціалісти, але за якими стоять серйозні гроші». Двояка інформація про Комітет із правосуддя, що призначає суддів. За словами одного з депутатів, ці призначення коштують чималих грошей, причому все вирішується саме в комітеті, тому що Рада проголосує все, що їй пропонують. Але один із членів цього комітету дану інформацію спростував — він стверджує, що при призначенні суддів головне для кожного члена комітету — створення своєї зони впливу в суддівському корпусі, а не гроші.
Підсилити роль фракції Будь-яку корупцію важко довести. Але парламентську — особливо. Взяти, наприклад, лобіювання інтересів свого округу (депутати великих фракцій часто закріплені за окремими округами). З одного боку, справа шляхетна — депутат піклується про виборців. З іншого, вибивши гроші, наприклад, для ремонту доріг, він вже знає, яка фірма буде цим ремонтом займатися. І ця фірма теж знає, кому зобов’язана своїм підрядом. А потім один з депутатів, який вибив у 2009-му зі Стабфонду для округу 38 млн. грн. (у 10 разів більше, ніж колеги!), розповідає в Раді про те, що збирається купувати собі приватний літак «Фалькон»... На думку політолога Вадима Карасьова, побороти корупцію в Раді можна, лише ліквідуючи умови для неї. Так, зменшити корупцію при потраплянні в парламент може система виборів за відкритими списками. «Основна її відмінність від закритих списків — це те, що виборці можуть впливати на те, яке місце в списку партії одержить за підсумками виборів той чи інший кандидат, — пояснює він. — А значить, купити гарантоване 50-те місце в списку вже не вийде». Що стосується корупції при створенні коаліції, то тут, звичайно, варто визнати, що змінений днями регламент, який дозволяє депутатам окремо вступати в коаліцію, безумовно, створює умови для корупції. Звичайно, можна приймати або не приймати аргументи прихильників цього закону, коли вони говорять, що це єдиний шлях, щоб швидко створити дієздатний уряд, покінчити з війною Президента і прем’єра і нарешті почати виводити Україну з політичної й економічної кризи. Але те, що це узаконює на майбутнє перекуповування депутатів з інших фракцій для формування більшості в Раді — це очевидно, а тому рано чи пізно, але від такої норми регламенту потрібно відмовитися. Але універсальний спосіб боротьби з корупцією в Раді — посилення повноважень фракцій і зменшення — окремих депутатів. «Аж до заборони окремим депутатам вносити свої законопроекти і робити запити — тільки у фракцій повинні бути такі повноваження. Як у багатьох європейських країнах», — вважає Вадим Карасьов. Логіка тут проста — партії, так чи інакше, змушені враховувати інтереси своїх виборців і принаймні намагатися поводитися пристойно. Від окремого ж депутата (який сьогодні в одній фракції, а завтра — в іншій) вимагати такого безглуздо.
