Останні дні принесли сумну звістку іще в дві родини.14 квітня на Донеччині ворожий ракетний обстріл обірвав життя двох наших земляків, справжніх захисників, кадрових військових, які в перший же день повномасштабного вторгнення забули, що вже звільнені в запас, і з новим запалом, силою, енергією та мудрістю стали у стрій, щоб захистити нашу країну. Це підполковник, заступник командира частини Юрій Майстренко та майстер-сержант Олександр Максименко.
Юрій Майстренко народився на Хмельниччині у місті Ізяслав у сім’ї військовослужбовця. Після школи здобув фах токаря, а за тим — пішов на строкову службу в армію. Вже після неї вступив у Кам’янець-Подільське вище військове командне училище.
У 1987 році, по завершенню навчання, Юрія направили на службу у Сибір та Красноярський край. Повернутися додому в Україну вдалося лише у 1992 році.
- Ми одружилися, коли Юра вчився на 3 курсі. Відтоді постійно разом — Рубцовськ, Ялуторовськ, Норільськ — дуже хотіли додому. Нарешті вдалося повернутися лише коли Україна стала незалежною. Так ми опинилися на Рівненщині. Спершу служили на Сарненщині, Юра став заступником військового комісара Сарненського РВК. А в 1996 році його призначили військовим комісаром у Корець. Йому тоді було трохи за 30. Мені вже тоді говорили: “Ми його не боїмося, але дуже поважаємо”. Саме тому робота й складалася. Іще через п’ять років він став військовим комісаром Гощанського ОРВК. Він завжди дбав про своїх підлеглих, не проявляв жодної зверхності чи пихи — всі для нього були рівні, - розповідає дружина Героя Людмила.
У 2004 році підполковник Юрій Майстренко звільнився в запас із лав Збройних сил. Відтоді почав шукати заняття для душі. Ним стали пасажирські перевезення.
- Майже 17 років він провів за кермом. Пасажири дуже любили з ним їздити, бо ж дбав про їх безпеку і комфорт. Він ні з ким не конфліктував, був чесним, надзвичайно добрим до людей. Говорив завжди: “Я живу для тебе і для дітей”. Ми разом виростили двох синів Олександра та Владислава. І його підопічні і в раніше, і тепер всі для нього були як діти, а він для них справжнім батьком... Напевне тому навколо завжди було багато людей, а його називали “Солодким”... Потім взяв і такий позивний, - продовжує дружина.
Ранок повномасштабного вторгнення розпочався для сім’ї з телефонного дзвінка. Юрій не вагаючись, відразу вирушив до військкомату. За тим зробив іще рейс — забрав людей з Києва, і знову — до військкомату. Вже 26 лютого він знову став частиною Збройних сил України. А разом із ним і двоє синів. Усі вони служили у 14 окремому стрілецькому батальйоні.
- Вони разом були на Сумщині, у Бахмуті, на Київщині... Потім приїхали на невелику відпустку і далі знову: Бахмут, Краматорськ, Слов’янськ... Юра дуже переживав, адже йому виповнилося 60. Писав рапорт на Залужного, щоб йому дозволили далі служити. Говорив: “Так, мені 60, але я можу захищати! Хочу повернутися з Перемогою!” І йому дозволили служити далі. Юра був заступником командира. Міг віддати наказ і відійти, але він був зі своїми хлопцями до кінця... - розповідає Людмила.
14 квітня під час ракетного обстрілу зі сторони противника поблизу села Мирне Донецької області 60-річний підполковник, заступник командира частини Юрій Майстренко героїчно загинув...
Олександр Максименко народився у Житомирі. Саме там минуло усе його дитинство та юність, саме там зародилося бажання служити рідній країні. Тож Олександр вступив у Київське вище інженерне радіотехнічне училище протиповітряної оборони імені Маршала авіації О. І. Покришкіна. За тим вірою та правдою відстоював цілісність України, учасник бойових дій - захищав незалежність у 2014 році в зоні проведення антитерористичної операції.
Професійний військовий віддав 28 років військовій службі, у 2019 році вийшов на пенсію.
- Мені з ним надзвичайно пощастило, він чудовий син для матері. Я не втомлююсь їй дякувати за нього. Хороший батько — завжди бав про наших діток — 21-річного сина та 15-річну донечку. Саша гарний друг, вірний товариш, відданий побратим... Скільки всього доброго зробив для своєї частини, для сусідів, знайомих, хлопців, з якими служив... - розповідає дружина Героя Ольга.
Олександр дуже любив риболовлю, знав навколишні ліси, мав просто золоті руки.
- Говорив, що зробить усе, чого б я захотіла, завезе, куди б я обрала... Він чудово готував, тішив нас стравами. Вдома все практично зроблено його руками... Ми за ним були, як за стіною. Бог дав мені 23 роки щастя, які так швидко минули. Я ж ним не надихалася і не нажилася. Ми ж мали стільки планів, стільки мрій, - продовжує дружина.
Коли розпочалось повномасштабне вторгнення Олександр не став чекати виклику. Забрав з Києва сина-студента, відвіз дітей до мами у Житомир, адже дружина весь час була на службі. А тоді — вирушив добровольцем захищати свою країну, якій присягав на вірність. Пішов не в свою частину, а в новостворену — 14 окремий стрілецький батальйон.
- За весь цей час ми бачилися лише кілька разів. Востаннє, коли приїжджав у відпустку. Це були 10 днів раю, які ми провели разом на Закарпатті. Сашко тоді відвідав усю родину, зустрівся з близькими. А наприкінці місяця знову повернувся на Схід... Як же він не хотів їхати... І клята ракета забрала його життя, - каже дружина Героя.
47-річний майстер-сержант Олександр Максименко, виявивши героїчну стійкість і мужність, під час ракетного обстрілу зі сторони противника героїчно загинув 14 квітня року в районі села Мирне на Донеччині.
Міський голова Рівного Олександр Третяк повідомив: прощання із Героями відбудеться завтра, 20 квітня, об 11.00 на майдані Незалежності. Похорон здійснять у Свято-Покровському соборі. Поховають їх на кладовищі “Нове”.
