Цей двоповерховий будинок на чотири квартири був зведений у тоді ще не центрі Рівного за часів «буржуазної Польщі», тобто приблизно сто років тому. Споруда, що дивом вціліла у шістдесяті-сімдесяті, з дитинства привертала мою увагу. Вікна першого поверху були заґратовані, щоправда, не дуже міцно, а вивіска на вході повідомляла, що тут знаходиться міський радіотрансляційний центр.
На підтвердження цього крізь вікна було видно миготіння лампочок якоїсь складної апаратури. Я не знав тоді, що саме від цього непомітного будинку по всьому місту і околицях йшли кабелі, які доносили до кожної кухні провідний радіосигнал. Той самий, який в народі звали «брехунець». Всередину цього будинку я потрапив восени 1990-го, коли міська влада була вже у «демократів», а обласна і вище — ще у «партократів». Саме звідти мені дозволили виходити у згадану провідну радіомережу з радіопередачами. Завдяки цьому мене тричі на тиждень чули у кожній кухні обласного центру, а також у всіх конторах, які тоді ще не називали «офісами». І нікуди від мене було не подітися — сигнал ішов по проводах, і альтернативи йому не було. З того часу минула ціла епоха. Тепер у тому будинку, перебудованому майже до непізнаваності, магазин мобільних телефонів та всіляких до них причандалів. На місці ретрансляторів, що височіли аж до чотириметрової стелі, нині «опенспейс» із ввічливими продавцями-консультантами. У них можна купити кишеньковий телефон, з якого можна вийти в ефір не лише у Рівному, а й в усьому світі. Образно кажучи, увесь цей будинок, який колись був набитий потужною апаратурою з товстими кабелями, тепер є в кишені кожного підлітка. Який вільно може не лише сказати, а й показати все що хоче на увесь світ. Залишилось небагато — знайти що саме сказати чи показати, аби на тебе звернули увагу. Можна, звісно, показати світу свою або не свою голу дупу. Та навряд чи світу це буде цікаво. Та що світу — навіть у твоєму місті твої повідомлення зацікавлять лише кількох людей. Не те що тридцять років тому, коли не було іншого джерела інформації, окрім «брехунця», і головним було у той «брехунець» потрапити. Про це все я думаю щораз, коли опиняюся біля того будинку чи заходжу всередину, аби купити щось для свого мобільного пристрою. Саме там я наочно розумію той колосальний прогрес, який застукав нас в останні десятиліття. І намагаюся вгадати, що буде у цьому будинку років так за тридцять. Звісно, якщо цей будинок збережеться…