Школи та храми
У назві чергового розділу спогадів про місто 60-х років я недарма поєднав інституції, які в ті часи були найжорсткіше, напевно, відрізані одна від одної. Церква і релігія не повинні були тоді справляти жодного впливу на виховання дітей, тобто нас. Але виховання наше відбувалось таки не тільки у стінах шкільних приміщень, а і за їх межами. А на вулиці, як відомо, і стіни виховують.
Почнемо, однак, саме із шкіл, яких на середину шістдесятих років було в місті десь із півтора десятка. Почнемо за номерами. На щастя, у ті часи не займалися окозамилюванням і грою у назви. Школа вона і була школою, а не гімназією, ліцеєм, училищем чи як там ще можуть переназвати місця навчання дітей спритні педагоги і педагогині. Особливо, коли одержують хоч якусь владу. Пригадати школу №1 не можу. Теперішньої школи на вулиці Литовській тоді ще не було, а де була колишня, ніхто не показав. Другий номер носила не так давно збудована школа біля стадіону. Вона була восьмирічка, тобто середньої освіти не давала. Після неї слід було йти або в ремісничі училища, перейменовані у сімдесяті рокі в ПТУ, або в технікум, або просто на роботу. Був іще варіант — довчитися два класи в іншій школі.
Найдревніша з існуючих у Рівному шкіл — третя. Її приміщення, зведене близько ста років тому, стоїть ще досі на тихій вулиці неподалік пивзаводу практично не перебудоване, причому останні півстоліття там існує саме школа і саме під цим номером. А спочатку, як нам розповідали, у цьому приміщенні нібито була військова конюшня. Звісно, саме у цій школі я і навчався.
Четверта школа у шістдесяті не існувала. Колишній її «офіс» з двох поверхів і досі стоїть на колишній вулиці Горького, чекаючи чи то знесення, чи то надцятої перебудови. Певно, пам’ятник архітектури. Школу №5 якраз тоді збудували на горі за єврейським цвинтарем. Де була школа під цим номером раніше, теж не знаю. Шоста школа на той час вже прикрашала собою пагорб над селом Дворець, якраз перед цим включеним до міських земель. Типова радянська школа: точно таких у Рівному ще тоді збудували ще три — дванадцята на Київській і двадцята на колишній вулиці Титова (логіка підказує, що школа ця з’явилась трохи раніше, ніж тодішня назва вулиці, тому і простояла довше) і двадцять перша на вулиці Шевченка.
Ще дві школи-близнючки, сьома і п’ятнадцята, мало того, що були зведені за одним проектом, окрім цього, мали ще одну схожість. В обох закладах тоді почали вивчати англійську з першого класу і навіть викладати англійською географію в шостому класі. Сьома школа була українською, п’ятнадцята — російською. Відповідно в одній вчилися в основному діти україномовного начальства, в іншій — російськомовного. Проте між собою в обох школах учні говорили, не англійською, а російською. Це був такий собі прообраз нинішніх гімназій. Приміщення школи №7 було знесено у кінці вісімдесятих, а споруду п’ятнадцятої трохи згодом було реконструйовано.
Дев’ята школа знаходилась у шістдесяті роки у примішенні нинішнього міськвно в центрі міста. Була вона восьмирічкою, тому практично всі діти приходили донавчатися до нашої, третьої школи. Десята школа в ті роки щасливо знаходилась там, де і зараз, тобто на Грабнику, і теж була восьмирічкою з донавчанням у вже згаданій 12-й школі. Одинадцяту школу тоді щойно будували, тринадцятої не було взагалі, чотирнадцята, шістнадцята та сімнадцята були восьмирічками і знаходились десь у приміських селах, займаючи старі дерев’яні приміщення. Залишається дев’ятнадцята школа, яка тоді була у двоповерховому будинку на Набережній, формально відносячись до вулиці Кубанської. Будинок цей добре видно зі шляхопроводу ліворуч одразу за річкою. У це приміщення школа перейшла з колишньої вулиці Чапаєва, віддавши споруду ремісничому училищу із загадковим номером 38. Цікава 19-та школа була тим, що до шкільної реформи п’ятдесятих років вона була «залізничною» і підпорядковувалася не тільки міськвно, а й залізничній станції, як напіввійськовій організації.
Реформи в школі були завжди. На мій перший клас припав перехід з одинадцятикласної середньої школи на десятикласну. Тобто у школі було одразу два випускних класи — десятий та одинадцятий. Неясно було — кому краще. Чи тим, хто на рік довше походив до школи, чи тим, хто на рік раніше з неї вийшов. Співвідношення мов навчання у шістдесяті роки було таке — сім шкіл з російською мовою навчання, решта — українські. Польських, єврейських чи ще яких шкіл тоді в місті вже не було, власне, як і досі.
Звісно, що всі діти-школярі були тоді «жовтенятами» і »піонерами». Дурненькі, ми тоді справді вірили у те, що у 1980 році настане обіцяний Хрущовим комунізм і все у магазинах буде безплатно. Діти — що поробиш!
Єдиною діючою церквою на той час залишалась дерев’яна ротонда на вулиці Шевченка, яка й досі там. Були ще церкви (православні, ясна річ) у Золотієві, Басовому Куті, Новому Дворі, Тинному та інших приміських селах. Так що задовольнити свої релігійні потреби (саме так це тоді називала офіційна влада) народ міг вільно, але здебільшого за містом. Мене самого хрестили у Тинному.
Воскресенський, собор був закритий не пам’ятаю коли. У 1962-му, здається, році, з храму було зірвано хрести. І стояв він порожній, використовуючись владою як склад. Те ж саме було з католицьким костелом, який лише наприкінці шістдесятих обладнали під кінотеатр, а згодом під органний зал.
Ще у двох храмах ми, діти, займалися спортом. Ми навіть не здогадувались, що зал «Авангард» у центрі міста — колишня іудейська синагога. Там було два зали — гімнастичний та ігровий. Обидва і досі існують, щоправда, гімнастів замінили атлети-«качки», віддавши половину приміщення під магазин. Спортзал, причому двоповерховий, був і в нині діючому костелі, що біля Будинку офіцерів на Соборній. Внизу займалися гімнасти, нагорі — волейболісти та баскетболісти.
Отак ми і долучалися до храмів, граючи в їхніх стінах у м’яча. Храми були чужої для більшості з нас віри. Тому нам малим і не розповідали, де саме ми фізично удосконалюємось.
Остаточно поєднала храми та школи мого дитинства назва Шкільної вулиці, на якій не було жодної школи. Комуністи чи то не додумались, чи то полінувались замінити назву вулиці, названої колись давно на честь синагоги, яка серед українців позаминулого століття звалася «школою». Отак і ходили ми, школярі, по Шкільній вулиці до колишньої синагоги грати у баскетбол. Такі й виросли.
