Війна
Власне війни у шістдесяті роки ніби і не було. Зате в суспільстві була вкрай мілітаризована атмосфера. Здавалося, що початку війни очікували з дня на день. Розпочати слід із того, що не було тоді дня, коли б у кіно чи по телевізору не було кінофільму або передачі про війну. Це було обумовлено не тільки тим, що остання війна офіційно завершилася в наших краях лише менше двадцяти років тому, а неофіційно набагато пізніше (про боротьбу партизанів УПА в лісах Рівенщини в 40-50-і роки ми, діти, нічого тоді не знали). Вся державна пропаганда була спрямована на те, щоб ми були готові до війни і не боялися її.
Про війну дітям розповідали в романтичному стилі, запевняли, що воювати — це зовсім не страшно, а навпаки — почесно. І ми у відповідь залюбки гралися «у війну». Примітивні іграшкові пістолети та автомати були у кожного хлопчика. Такий атрибут гри, як справжня німецька каска сприймався цілком нормально: тих касок було тоді досить по підвалах та звалищах. Настрій підігрівали постійні повідомлення про «американську воєнщину» та «німецьких реваншистів», які загрожували миру на землі і яким ми мали в разі необхідності протистояти із зброєю в руках.
По нашій вулиці щогодини проходили озброєні військові патрулі, солдати були ледь не партнерами в наших дитячих іграх. Ми розпитували їх про службу і чули тільки хороше. Ні про яку «дідівщину» тоді в армії не знали, спокійно служили по три роки, а у флоті по чотири. Звільнені в запас солдати приходили додому в гарних кітелях із значками, а у старшин та офіцерів (прапорщиків ще не було) були фронтові медалі та ордени.
Морально всі були готові хоч завтра їхати воювати чи то до В’єтнаму, чи до Куби, чи ще куди, де наші протистояли «американським імперіалістам». На усіх нових, та й навіть на старих будинках були написи фарбою «убєжищє» і стрілочка, за якою можна було потрапити у бомбосховище на випадок авіаційного нальоту. Рівняни і досі можуть побачити сліди тих бомбосховищ у вигляді меленьких будочок, розташованих у дворах будинків, зведених у п’ятдесяті роки. Так, наприклад, квартали по правій стороні нинішньої Соборної вулиці, якщо йти від театру до базару, мали по кілька таких будочок всередині. Туди із розташованих під будинками бомбосховищ можна було пройти підземними ходами.
Лише з початком масового будівництва «хрущовок» під будинками в Рівному припинили обладнувати бомбосховища. Рішення слушне: від атомної бомби все одно не врятуєшся, а підвали краще використовувати для зберігання заготовлених на зиму картоплі, капусти та огірків. Нам, відчайдушним хлопчакам, це не дуже подобалось. Ми пролазили у підземні ходи бомбосховищ, уявляючи себе сміливими вояками. Отакі тоді були ігри.
Закінчилися ігри восени 1968 року, коли практично усі війська гарнізону Рівного були відправлені у Чехословаччину, як тоді казали, для «захисту ідеалів соціалізму». Місця у казармах позаймали тоді солдати та офіцери запасу, яких забрали просто з робочих місць, перевдягнули у форму старого зразка (гімнастерки) і примусили нести службу в спорожнілих казармах. Незвично було бачити навколо казарм знайомих дядь, яких ми знали як сусідів, батьків наших знайомих, вчителів, інженерів, робітників. Вони були вдягнуті у військові строї. Форма виглядала на них трохи смішно.
Дисципліна у той місяць була у війську поблажлива. Жінки та матері призваних на службу рівнян носили їм просто до місця служби домашню їжу. Ніхто цього не забороняв, бо і солдати, й офіцери були всі свої, місцеві. Я тоді був малий і не розумів справжніх причин того, що відбувалося. Тим більше, що ні в газетах, ні по радіо, ні по телевізору про це нічого не повідомлялося. Ніби і не відбувалося нічого, ніби не було забрано до війська кілька тисяч чоловіків віком від тридцяти до сорока років. Якщо вірити газетам — всі вони продовжували будувати комунізм на своїх робочих місцях.
Незабаром ця міні-війна закінчилася. Воїнів запасу розпустили по домівках. А в гарнізон повернулися його справжні господарі. Серед тих, хто повернувся із «чехословацької операції», були батьки моїх однокласників і однокласниць. Вони привезли з собою купу небачених іграшок, а також шкільне приладдя, якого ми не бачили до цього. Найбільше нас здивували тоді різнокольорові кулькові ручки, фломастери, а також перебивні картинки, якими ми почали прикрашати свої портфелі, пенали та щоденники.
І ще одна військова подія була у шістдесяті — святкування двадцятиріччя Перемоги. До травня 1965 року було показано купу кінофільмів, опубліковано масу спогадів про війну. Всі вони були однакові: наші війська були незмінно геройськими, а солдати щоденно здійснювали подвиги. До цього ювілею вперше було виготовлено ювілейні медалі, які вручили всім без винятку учасникам війни. Моєму батькові цю медаль чомусь вручили вже після святкувань. Вона була новенька та блискуча. Пам’ятаю, як я поклав її у шухляду поруч із п’ятьма справжніми солдатськими медалями батька, який закінчив війну старшим сержантом. Ми ще не знали тоді, що ювілейні медалі будуть тепер випускати чи не щороку і що у ветеранів війни цих відзнак згодом стане більше, ніж бойових нагород.
І наостанок про військові паради, які тоді проходили двічі на рік, на 7 листопада та на 9 травня. Чи то я був занадто малий, чи то справді паради ті були набагато яскравішими, ніж тепер. На відміну від «демонстрацій трудящих», військовий парад йшов через все місто аж до гарнізону. Тому колони вояків із музикою проходили просто біля нашого будинку. Ми, дошкільнята та учні молодших класів, вибігали просто на вулицю до святкових колон, мріючи колись так само стати вояками. Бо війни тоді ніхто не боявся. Служби в армії — теж.
