Московська
Продовжуючи згадувати про те, як змінилося наше місто у шістдесяті роки, не можна пройти повз явище, яке звалося в ті роки одним словом «Московська». Мова не про горілку вартістю два рублі сімдесят вісім копійок за пляшку, яка була на той час головним алкогольним напоєм всієї неозорої «країни рад». Московською звалася вулиця, яка докорінно змінила спосіб життя тисяч рівнян, вплинула на формування молодого покоління і взагалі стала чи не першим кроком до перетворення Рівного з містечка у справжнє місто.
Якщо подивитись на карту Рівного і порівняти її з картами міст із древньою історією, легко побачити винятково «сільську» схему розвитку цього населеного пункту. Якщо в містах споконвіку вулиці йшли радіально від центра міста із замком, фортецею чи місця, де вони колись були, то у селах забудова формувалася навколо великої дороги, по якій рухались люди і товари, а значить, і гроші. У селах все громадське і економічне життя йшло уздовж центральної вулиці, за кілька десятків метрів від якої міг бути ліс, болото чи пасовисько.
Рівне і досі живе уздовж центральної вулиці, яка нині має назву Соборна і на якій автор цих рядків прожив усе своє життя, тричі змінюючи адресу. Я добре пам’ятаю, як у шістдесяті роки у вулиці Ленінської (тодішня назва Соборної) з’явився конкурент. Нові квартали Московської, яка йшла паралельно Ленінській, швидко забудовувалися багатоквартирними «хрущовками», в яких були магазини, ресторани і кафе, а у дворах зводилися дитячі садки та школи. У порівнянні з мешканцями інших вулиць життя новоселів Московської відзначалося новою, небаченою досі якістю. У всіх без винятку квартирах були комунальні зручності у вигляді центрального опалення, санвузлів із ваннами й туалетами, балконами і т.д. Якщо згадати, що у ті роки запах вуличних вбиралень та помийних ям супроводжував місто впродовж усієї теплої пори року, Московська виглядала справжньою оазою благоустрою.
Відповідно до цього змінювався і спосіб життя людей, яким не треба було постійно виходити надвір і контактувати із сусідами. Життя у будинках нової вулиці ставало дійсно приватним. Ніхто вже не міг запросто зайти до тебе на кухню чи так само запросто заглянути у двері чи вікно. Всі життєві функції новосели могли здійснювати в рамках власної оселі, не посвячуючи в них сторонніх. За старою звичкою люди ще стукали до сусідів, щоб позичити сірники, попросити дозволу скористатися телефоном чи дізнатися, коли до магазину привезуть свіжий хліб. Але потроху замки на дверях ставали міцнішими і спілкування з коридорів та кухонь переносилось на позаквартирну територію. Тобто у двори.
У дворах новозбудованих хрущовок на клумбах росли квіти, на просторих спортмайданчиках нових шкіл було де гратися дітям, а ті, хто виходив із дитячого віку, сиділи вечорами у дворових альтанках, де співали пісні, розповідали анекдоти, обговорювали проблеми юнацької закоханості.
Під будинками вже не бігали кури і гуси. Замість них на лавах біля входів до під’їздів сиділи пенсіонерки, обговорюючи добробут і сімейний стан нових сусідів. У нових магазинах було ще відносно багато дешевих харчів, а в магазині побутової техніки народ купував телевізори та магнітофони, пилососи та пральні машини. Трохи вище від перехрестя з вулицею Лізи Чайкіної (тепер Крушельницької) на Московській з’явився тоді небачений до цього магазин із вивіскою «Автомобілі».
Сьогодні, коли автосалоном нікого не здивуєш, важко перенестися на сорок років назад, коли авто можна було купити виключно по блату або через кілька років черги. Тому ніяких автомобілів у тому магазині, звісно, не продавали. Там тільки оформляли купівлю тим, до кого дійшла черга на «Москвич», «Запорожець» чи «Волгу», або реєстрували перепродаж авто громадянами один одному. В ті часи просто так купити автомобіль у сусіда було неможливо. Продаж здійснювався виключно через комісійний магазин. Якого насправді теж не було. Ну не здавав ніхто в магазин автомобілі, які були у вжитку. Продавці й покупці самі знаходили один одного, домовлялись про ціну, а вже потім їхали на Московську і оформляли купівлю «через магазин». Так само народ продавав квартири, оформляючи продаж як обмін. Тому що продати державну квартиру квартиронаймач не мав права, а обмінювати — скільки завгодно. Саме квартири на Московській стали початком масового обміну житла рівнянами. Таблички «міняю» висіли тоді на спеціальних стендах по всьому місту і користувалися величезною популярністю.
Єдиним недоліком нової вулиці була практично повна відсутність маршрутів громадського транспорту. Аж до середини сімдесятих, коли «верхньою Московською» пройшов маршрут тролейбуса, доїхати на Московську із центру автобусом було можна лише раз на двадцять хвилин маршрутом, який йшов від вокзалу до мототреку (старого). Причому автобус чомусь йшов не по Московській, а по Приходька, другорядній вулиці, з приватною забудовою, що проходила і проходить досі паралельно.
Тоді ще й мови не було про міст через Устю, який з’єднує тепер Московську з вулицею Поповича і став тепер єдиним транзитним шляхом через місто для автотранспорту. Нова вулиця стояла в оточенні садів «приватного сектора» і обіцяла новоселам довге і зручне життя за стандартами «будівників комунізму».
Тепер вулиця Московська має назву «вулиця Степана Бандери» (ніби є ще якийсь Бандера, який не Степан). Масштаби її забудови сорокарічної давнини непомітні на тлі нових міських мікрорайонів сімдесятих-дев’яностих років. І жити на цій вулиці вже зовсім не так комфортно.
