Коні
Тепер у вихідні вулиці міста цілий день гудуть від сигналів авто, які везуть молодих на весілля. Можливо, колись напише хтось про цю не дуже розумну традицію, радісно підхоплену не переобтяженими глибокими роздумами громадянами. Лише увечері можна інколи почути стукіт підков по асфальту — це підприємливий кучер на стилізованій кареті намагається заробити щось, прокатавши бажаючих у кареті.
Карет у шістдесяті роки минулого століття у Рівному не було. Вірогідно, їх не було і раніше. Кому було на них їздити по маленькому єврейському містечку до 1939 року? Хіба що напівміфічні князі проїжджали в екіпажах до свого замку. Натомість звичайні селянські вози і досі рухаються дорогами нашого краю. Якраз у шістдесяті роки ці вози були остаточно витіснені з вулиць Рівного.
Думаєте чим довозили свій товар на базар до Рівного жителі найближчих сіл? Автомобілів тоді були одиниці. Таксі були предметом розкоші, а автобусів ЛАЗ, які тридцять років після того довозили людей до Рівного із сіл, було тоді ще зовсім мало. На початку шістдесятих вози на вулицях міста були не такою вже й дивиною. Вони тягнулися до центру, як правило, у вихідні дні, з усіх сторін. З західного боку сільські «екіпажі» прибували від Дубна та Луцька, куди прямували головні дороги. Вози із товаром на базар тягнулися маленькими вуличками від Золотієва, Басового Кута, Обарова та Дядькович.
Це був зовсім інший ритм життя, який не вступав у протиріччя із автомобільним ритмом, що тоді тільки зароджувався. Запряжена пара коней потихеньку тягнула вантаж і пасажирів, аби дістатися до базару чимраніше. Виходило, що запрягати коней гостям міста доводилося ще глибокої ночі. До Рівного вози приходили зранку і «паркувалися» уздовж нецентральних вулиць. Втомлені коні хотіли пити, тому обов’язковою зупинкою для торговців були місця біля міських водопровідних колонок. У центрі міста ці колонки тепер майже всі знищені. А тоді просто так попити води, натиснувши на до блиску начишений людськими руками важіль, можна було чи не на кожному перехресті. Колонки в центрі міста були на Шкільній, на Замковій, на Карла Маркса (Пересопницька), на Шевченка, на Червоноармійській (Петлюри)… Коротше, всюди.
Водопій для коней був справою неспішною. Тяглова сила пила воду помалу, чмокаючи губами. Їздові дозволяли нам, міським хлопчикам дошкільного віку, роздивитися своїх коней, помацати і погладити. Годувати коней чим-небудь не було можливості. Бо в роті у них, запряжених, були великі залізяки.
Загалом вигляд справжніх коней докорінно відрізнявся від їхнього вигляду в кіно. Тварини були низенькі, інколи облізлі, з різким запахом. Нам, дітям, було тих коників дуже шкода, нещасних, заморених. До того ж конячок нещадно били господарі, підкріплюючи чмокання, яке означало команду «вперед», болючими ударами батогом.
Близько до самого базару вози, як я пригадую, не підпускали. Тому годували коней на території довколишніх вулиць зерном із мішків. Після цього колеса возів і автомобілів смачно чвякали, роздавлюючи кругляші плодів кінської життєдіяльності.
Не пам’ятаю, коли точно, але ближче до другої половини шістдесятих років кінський рух у Рівному обмежили, розвісивши чудернацькі дорожні знаки із закресленим кінським профілем. Значення цього знака я прочитав у «Атласі автомобільних дорог СССР», придбаним батьком по великому блату. Знак означав «гужевоє двіженіє запрєщєно». Зізнаюсь, що слова «гужевоє» я до того ніде не чув. Але здогадався, що кіньми їздити вже не можна.
З того часу селянські вози вже не їздили до центру. Місцем їх зосередження став так званий колгоспний ринок на Млинівському перехресті. Тоді це було дуже далеко від міста, яке закінчувалось одразу за цегельними заводами. Саме там, а не на центральному ринку (теж «колгоспному») продавали живих поросят, гусенят, курчат і навіть телят. Торгували просто з возів, які розташовувались у споконвічному «ярмарковому» порядку.
До центру ж коней почали пускати лише раз на рік, під час відзначення у лютому загадкового «дня зими». Що то було за «свято» і хто його вигадав, нам не пояснювали. Ми самі бігли до місця святкування, яке було тоді навпроти нинішнього «гранд-базару». Тому що там були справжні сани, запряжені не двома, а трьома кіньми. Треба думати, що оті «трійки» присилали з навколишніх колгоспів за рознарядкою від начальства. То були вже не ті коні, що на базарі! Коні були гарні, у розцяцькованому спорядженні з напівкруглим хомутом із дзвониками над тою конякою, що всередині. Сани ці не повзли як базарні вози, а просто летіли по утрамбованому снігу!
Тепер я розумію, що то була, скоріше за все, не наша, а чужа москальська традиція запрягання коней. Та все одно було красиво. Покататися хоча б трохи на тій трійці було вершиною задоволення. Але квитків та такий «атракціон» на святі не продавали, а їздові колгоспних «трійок» дивилися на нас без особливої симпатії. Тільки увечері, коли «день зими» закінчувався, не дуже тверезі (день на морозі!) кучери дозволяли хлопцям прилаштуватися збоку саней і проїхати трохи, проводжаючи святково прикрашені «трійки» до їхньої колгоспної домівки. Ми тоді не знали, куди їдуть ті красиві коні. Здавалося, що сани несуться кудись у казку, яка так швидко закінчилась.
Ми, малі, тоді не помилялись. Якось непомітно зникли коні з вулиць Рівного, забравши із собою щось неповторне і споконвічне. Ніхто за цим не сумував. Діти із зацікавленістю дивились на нові автомобілі — «волги», «москвичі» та «запорожці», ЗіЛи та ГАЗи, ПАЗи та ЛАЗи, які у ті часи стрімко замінювали старенькі «шкоди» та «побєди», ЗіМи та ЗіСи. До речі, сигналити на вулицях тоді автомобілям суворо заборонялося. Навіть у дні весілля.
