Мототрек і мотобол
Часів, коли мототреку в Рівному не було, я не пам’ятаю. Чи то дуже малий був, чи то не було ще мене взагалі тоді, коли волею Центрального комітету ДТСААФ (була в Союзі така оборонна спортивна організація) саме у нас, а не де-небудь у Луцьку, Житомирі чи Тернополі, було побудовано мототрек і створено команду мотогонщиків. Можна, звісно, зазарнути в архіви, підняти публікації та документи і все уточнити. Але я не історик і не архіваріус. Нехай в документах копирсаються ті, хто займається цим по роботі й завдяки кому таким, як я, доводиться поновлювати історію міста за дитячими спогадами.
Тож мототрек стояв у шістдесяті роки там, де й тепер. Тільки нинішніх залізобетонних трибун не було взагалі. Була одна центральна трибуна, та сама, маленька, що й тепер. Споруди ДТСААФ одразу за нею теж іще не було. Навпроти була ще одна трибуна з дерев’яними лавами на чотири-п’ять рядів, а на віражі доріжку для перегонів відгороджував від вулиці звичайний паркан. Все інше було таке саме, як і тепер. Тільки команда мотогонщиків звалася тоді «Радуга» і чемпіонат СРСР, в якому виступала ця команда, проходив регулярно.
Піти на мотогонки (слова «спідвей» тоді ще не вживали) мені малому було не так просто, як на футбол. Місто тоді закінчувалось за парком ім. Шевченка. Далі йшли нескінченні, як мені здавалося, вулички з приватною та одноповерховою забудовою, а починаючи від місця, де тепер вулиця Відінська, було просто поле із пшеницею, горохом чи буряками. Поперед цього поля, ліворуч від дороги на Колоденку, і стояв тоді мототрек, куди раз на півгодини ходив автобус. Спробуй доберись! Тому до часу я тільки читав афіші про «мотогонки по гаревій доріжці», в яких брали участь комади з найвіддаленіших міст Союзу і навіть із самого Ленінграда.
У нас, у дитсадку №4, про мотогонщиків ходили легенди. Зі слів батьків ми переповідали один одному розповіді про подвиги великих гонщиків Трофимова (не нинішнього, а його батька Віктора), Хлиновського, Горки, Дробязка… Кожне з цих та інших, даруйте, що не пригадав усіх, прізвищ мотогонщиків вимовлялося з величезною повагою. Вони виглядали для нас малих справжніми лицарями, які нічого не бояться, ризикуючи життям і здоров’ям на гаревій доріжці. Про Трофимова взагалі говорили, що у нього половина кісток штучна після аварій. Коли ми познайомились з Віктором Трофимовим у середині дев’яностих, я не наважився запитати у шановної людини про правдивість тих наших дитячих легенд.
Нарешті батько взяв мене на мотогонки. Більшість моїх однодлітків сиділи не на трибуні, а під парканом на віражах, куди під час проходження гонщиками повороту летіли дрібні шматочки покриття треку. Було, як тепер кажуть, прикольно. Самі ж перегони, хоч і супроводжувались коментарем диктора, виявились досить передбачуваними. Вже восьмирічним хлопцем я без особливих труднощів визначав, хто виграє вже після другого заїзду. А від гудіння моторів і запаху машинного масла в моїй душі нічого не загорялося. Не те що від футбольного м’яча!
Сказати, що інтерес до мотогонок був тоді у місті масовим, було б перебільшенням. Спідвейний бум прийшов до Рівного вже у вісімдесяті роки, вже на новий мототрек. Може тому, що у вісімдесяті довкола мототреку були збудовані десятки гуртожитків із тисячами молодих людей, для яких звук мотоциклетного мотора був, як для того Тарзана, покликом джунглів? Поліських джунглів, ясна річ.
У шістдесяті ж роки, до яких ми повертаємось, мотоцикли з’явились і на центральному стадіоні міста. Прийшли вони на стадіон разом із дивом під назвою «мотобол». У цю дивну гру грали на звичайному футбольному полі дві команди, які складалися з двох мотоциклистів кожна. Крім них, на воротах стояв ще один гравець із чимось, схожим на велосипед. Ганяли вони по полю величезного м’яча, діаметром приблизно півметра, штовхаючи його ногою біля мотоцикла. У кінці шістдесятих мотобольна команда з’явилася чомусь у моїй рідній Дубровиці (я там лише народився, але виріс у Рівному). Мотоболістами були два брати на прізвище Коростель. Хлопці сідали у шлемах та чоботях на мотоцикли марки «Ковровець» і завзято штурхали м’яча. Причому так вдало, що ігри цієї команди проводилися в Рівному на центральному (ще старому) стадіоні «Колгоспник». Публіки ходило на ці матчі не менше, ніж на футбол. Публіка тоді взагалі на все ходила.
Популярність «футболу на мотоциклах» тривала недовго. За кілька років мотоболістів відправили назад до Дубровиці, аби не псували мотоциклами футбольного поля. І вже у 1972-му, коли я у складі заводської команди приїхав до Дубровиці грати на першість області з футболу, про мотобол там вже майже ніхто не пам’ятав. Кажуть, що в мотобол досі десь грають і навіть чемпіонати проводять. У Рівному ж мотобол назавжди пішов у історію, забувшись разом з іншими прикметами житття шістдесятих років. Добре, що мотогонки, пробачте, спідвей, і досі процвітають, збираючи на трибунах тисячі людей.
