Двори
Поняття «двір» і «вулиця» у шістдесяті роки в Рівному існували паралельно. Вулиці були продовженням дворів і навпаки. Коли я чую тепер, як якась поважна педагогиня стверджує, що «дітей слід відірвати від вулиці», хочеться подякувати долі за те, що ні мене, ні моїх однолітків від вулиць і дворів ніхто не відривав. Бо не було куди.
Розпочати варто із побуту. Я вже не один раз згадував у попередніх розділах про комунальну революцію, що відбулася в нашому місті впродовж шістдесятих років. До цієї революції мешканці міста розподілялися на три нерівні категорії. До першої належали ті, хто жив у нечисленних ще тоді будинках із «всіма зручностями», як тоді казали. У цих людей вдома був звичайний, як на сьогодні, побутовий комплект у вигляді центрального опалення, водопроводу, каналізації, гарячої води і туалету. Таких була меншість. Ще одну меншість становили власники приватних осель на околицях, які всі свої комунальні справи вирішували за своїм парканом, відгородившись від решти світу. Більшість же рівнян, серед яких мені пощастило вирости, жила тоді з «частковими вигодами».
У найгіршому випадку це означало, що люди мали лише житлову площу у вигляді кімнати. Все інше, від приготування їжі до звільнення організмів від цієї їжі, здійснювалося за межами вказаної кімнати. Не буду перераховувати всього того, чого не мали тодішні мешканці центральних районів міста. Бо згадати хочу про похідне від такого становища явище.
Рівнянин шістдесятих років більшість своїх потреб змушений був задовольняти не вдома. Як правило, це було у дворі, тобто у просторі між кількома багатоквартирними будинками. Через двір люди ходили до вбиральні, у дворі сушили білизну, там же гуляли з дітьми, звідти ж носили воду від колонки, туди ж виносили сміття та помиї. Здається, нічого не забув. Отже, жити серед людей і бути вільними від них було неможливо. Потрібно було контактувати із сусідами, внаслідок чого у кожному дворі створювався свій неповторний психологічний клімат із своїми фаворитами та мудрецями, бовдурами та бідолахами.
В районі, що навколо пивзаводу, де я виріс, двори переходили один в другий, не маючи чітких кордонів. Десь двори обмежувалися сараями, десь парканами, десь виходом на вулицю. Лабіринти дворів тягнулися у трикутниках вулиць Горького-Ленінська-Коцюбинського з одного боку та Хрущова-Чернишова-Ворошилова з іншого. Були серед цих дворів і приватні оселі, але і вони не були, як тепер, неприступними фортецями. Були школи, дитсадки, гуртожитки, лікарні, які служили продовженням цих самих дворів. Дворами, через непомітні хвіртки та перелази, можна було пройти куди завгодно, жодного разу не виходячи на вулицю. Всередині цього дворового світу було своє життя, відтворити чи повторити яке вже ніколи і нікому не вдасться. Та й не треба.
Бо це тепер, дивлячись на світ із вікна сучасної квартири чи нового особняка, приємно згадувати, як сусіди грали у дворі в карти чи доміно на завжди чомусь кривому і кострубатому столі. Як у маленьких проміжках між будинками діти грали у м’яча, намагаючись не розбити вікно сусіду — раз, не потрапити у простирадла, що сушаться, — два, не вступити у куряче чи гусяче лайно — три! Як проводжали поглядами кожну нову постать, що з’являлася на нашій території. Бо ж знали тут все й усіх. Хто куди пішов, хто що кому чи звідки несе, від кого хто повертається і так далі.
Із нашого вікна на першому поверсі я міг бачити малим лише верхню частину голів чи головні убори перехожих. І упізнавав всіх. З другого разу я вже знав, що дядько у шкірянці — брат сусідки з 199-го будинку, який прийшов із війська, що блондинка на підборах — дочка сусідів навпроти, яка приїхала на канікули з університету, що молоді студенти сусіднього технікуму бігають вечорами до квартирантки тьоті Марії, кажуть, що за конспектами. Ну-ну… Так само не залишалися непоміченими всі події в родинах сусідів, від днів народження до викликів швидкої допомоги.
Найщасливішими, на мою думку, були ті двори, де знаходились молоді фізкультурники. Ці хлопці прибивали до стовпів обручі від бочок і кидали в них м’яча як у баскетбольне кільце, малювали на парканах ворота і грали між тими воротами у футбол, розвішували між сараями замість білизни волейбольні сітки… А найбільшим святом для дітей у дворі був стіл для настільного тенісу, біля якого життя вирувало у теплу пору року з ранку до вечора. Аж поки цей стіл хтось не порубає вночі сокирою у неповторному стилі наших славних національно свідомих дідів та прадідів.
Приблизно у ті часи міські двори поступово залишала мода на голубів. Голуб’ятні ще стояли практично біля кожного сараю, але підтримки серед мого покоління фанати розведення голубів вже не мали. Ну не бачили ми радості у вичищанні загаджених птахами дощок, у годуванні цих птахів і догляді за ними. Не було кому вселити в нас ту голуб’ячу романтику, яка прийшла до міста і пішла з міста разом із переселенцями з великих міст, яких до Рівного занесла повоєнна міграція.
На відміну від нових дворів, що поступово облаштовувалися поміж новозбудованих п’ятиповерхівок і де були обов’язкові лавочки, альтанки, клумби і таке інше, в старих дворах була якась некерована стихія, за кожним сараєм чекав сюрприз. То один сусід кролів розведе на двох квадратних метрах, то інший сусід заведе там само бульдогів, то ще один влаштує гараж для мотоцикла… І все це під акомпанемент розмов сусідів і скарг до домоуправа.
Хто такий був той міфічний управдом чи домоуправ я малий так і не дізнався. Присутність якоїсь влади над дворовою стихією відчувалась то у машині піску, яку зненацька привезуть, аби діти гралися, а потім сусіди розтягнуть відрами, то у викопуванні траншеї просто посеред двору, то у знесенні чергового самовільно зведеного гаража.
І сьогодні залишки старих дворів ще можна побачити в Рівному. Але тепер це всього лише територія, яка позбавлена того, колишнього життя. Людям вже не треба бігати через двір за дровами чи виносити через двір сміття. У дворах між новими будинками тепер хіба що приносять і розпивають чи розкурюють… Старі ж двори розділяються новими парканами: вже не можна, як колись, пройти крізь місто через проходи поміж будинками. Залишаються лише вулиці, які без колишніх дворів і справді можуть бути небезпечними для дітей. А може, це мені тільки так здається? Може, і тепер діти стрибають через паркани, знаходячи у просторі між будинками цілий світ? Тільки мене у цьому світі вже немає.
