Горілка та пиво
Спиртні напої увійшли в моє свідоме життя одразу, як я навчився говорити. Сам я тоді тих напоїв вживати не міг. Але першими прочитаними в моєму житті словами були літери на магазині, що навпроти нинішнього нічного закладу «Лагуна». Літери ці склалися у слова «Вино-тютюн». Ще у середній групі дитячого садка, маючи трохи більше чотирьох років, ми з моїм другом Льонькою Петровським співали пародії на офіційні радянські пісні тих часів. Замість «пусть всєгда будєт сонце, пусть всєгда будєт нєбо» ми співали «пусть всєгда будєт водка, колбаса і сельодка», а замість «хотят лі русскіє войни» — «хотят лі русскіє віна». Цей фольклор Льонька добував у батька, який працював столяром і був ближчим до народної творчості, ніж батьки інших моїх друзів по дитсадку.
Дорослі дяді у ті часи пили, як і тепер, в основному горілку. Просто горілки по два рублі, тої, що показана у кінокомедії «Операция Ы», я вже не застав. На той час, коли я почав ходити по магазинах, горілка продавалася двох сортів — «Московская» та «Столічная». Перша була найдешевшою, а значить, і найбільш популярною в народі. Коштувала пляшка ємністю півлітра два рублі вісімдесят сім копійок, куди входили 12 копійок застави за пляшку, яку можна було здати. «Столична» коштувала, здається, 3.12.
Продавалася горілка тоді вільно у всіх магазинах. По дорозі до центру від нашого будинку магазини, де можна було купити горілку, йшли через кожні 50 метрів. Спочатку згаданий «вино-тютюн», за ним просто «магазин №8», нижче, де тепер вільне від забудови місце на розі Ленінської та Горького, був магазин споживспілки, а навпроти — «воєнторгу». І так аж до парку ім. Шевченка, де горілку продавали теж. У парку, де у ті часи цілодобово світили ліхтарі, спиртне продавали просто з лотків у пляшках чи на розлив.
Вино у середині шістдесятих було непопулярним. Воно коштувало зовсім дешево, але його ніхто практично не купував. Пляшка марочного кримського «Кокура» за рубль шістдесят сім стояла на полицях магазинів і не викликала у покупців жодного ентузіазму. Націнок на спиртне у буфетах тоді теж не було. А буфети були всюди. При кожному підприємстві чи установі, клубі чи кінотеатрі, у театрі чи концертному залі були простенькі буфети, де можна було швидко і дешево випити-закусити.
Тут у конкуренцію із горілкою вступало пиво. Воно тоді було одної-єдиної марки — «Жигулівське». Народ розрізняв тоді пиво не за світлістю-темністю чи фільтрованістю-нефільтрованістю, як тепер. Пиво було або свіже, або несвіже. На пляшках були жовто-чорні етикетки. Не збоку, як тепер, а згори, маленькі такі. На тих етикетках стояли чорні розмазані штампи із датою випуску. Позавчорашнє пиво було вже непридатне до вживання. Консервантів тоді не було, тож пиво скисало просто у пляшках. Так само свіжим і несвіжим могло бути бочкове пиво, яке продавалося або із дерев’яних бочок у буфетах, або з великих бочок на вулиці.
Пива я тоді теж, самі розумієте, не пив. Зате запах пивних бочок, тих, що дерев’яні, пам’ятаю досі. За п’ятдесят метрів від нашої комуналки був пивзавод, але жодних привілеїв ніхто з цього не мав. Пиво розвозили із заводу суворо за рознарядками. Згідно з цими рознарядками в Рівному могли продавати пиво не тільки з Рівного, а й з Квасилова. Везти пиво на більшу відстань не було сенсу — закисне!
Пивних барів тоді не було. Точніше, не було такого слова. Насправді ж справжнісіньким пивним баром була у ті часи «Чайна» райспоживспілки на вулиці Димитрова. Якраз чаю народ у тих чайних ніколи не пив. Кави, до речі, теж. Кава до Рівного прийшла у 1970 році, але про це іншим разом.
Не можна сказати, що народ у ті часи пив виключно «Московську» та «Жигулівське». У нас вдома, наприклад, вживалися й інші напої. Потрапляли вони до нас двома, типовими для тих часів, шляхами. Перший шлях був легальний. Батько привозив із далеких автобусних рейсів екзотичні пляшки з кубинським ромом, ризьким бальзамом, вірменським коньяком і навіть київським кальвадосом (яблучна горілка). Названі спиртні делікатеси тоді коштували недорого, але у магазинах ніколи не продавалися. Їх слід було «дістати». А потім виставити на стіл для гостей як особливе частування. Другий шлях до спиртного пролягав крізь «змійовик». Не знаю навіщо, але мої батьки періодично гнали вдома самогон, як я тепер розумію, на «орендованому обладнанні». Це робили практично всі наші знайомі, відповідаючи таким чином на високу, на їхню думку, ціну на горілку. Собівартість пляшки самогону становила тоді приблизно сорок-п’ятдесят копійок. Але для самогону були потрібні дріжджі, яких у магазинах не було ніколи. Народ розкуповував дріжджі, призначені для того, щоб пекти пиріжки, на самогон.
Щоправда, самогон можна було і купити. Якраз тоді він подорожчав від рубля до рубля п’ятдесяти у відповідь на подорожчання горілки. Це було на рубежі 60-70 років, коли горілка стала коштувати 3.62, коньяк — 6.12, а марочне вино — 3.17. Ціна на пиво 22 копійки на розлив і 37 копійок за півлітрову пляшку залишилась без змін. Зате з’явилися дешеві плодово-ягідні та виноградні вина міцністю 17 градусів і ціною рубль і дві копійки за пляшку.
Саме ці вина стали основою алкогольного меню народу на найближчі двадцять років. Тоді ж саме, у 1971-му, спиртне перестали продавати після 18-ї години, на що народ поетично відгукнувся, співаючи на мотив «Червоної рути» такі слова: «Червоне міцне не шукай вечорами, бо воно продається до шести годин…». Та це вже були інші, нові часи, коли горілка і пиво відійшли у тінь на двадцять років.
