Дерева
Коли я був малий, дорослі казали, що Рівне офіційно визнано кимось найзеленішим містом чи то України, чи то усього Союзу. Перевірити це було неможливо, та й не потрібно. Найсильніше любиш своє тоді, коли чужого не бачиш. А що ми могли тоді бачити у чорно-білому кіно чи такому ж чорно-білому телевізорі? Тож і здавалося нам Рівне найзеленішим у світі.
Причини для цього у ті роки, слід сказати, були. Найбільш розповсюдженим деревом у Рівному шістдесятих років була тополя. Для мене, малого, високі тополі здавалися вічними. Тепер я розумію, що практично всі вони були висаджені у часи, як тоді казали, «буржуазної Польщі» і встигли вирости якраз до тих часів, коли я їх уперше побачив.
Суцільною тополевою алеєю була тоді вулиця Вокзальна (тепер Кіквідзе). Тополі стояли як античні колонни уздовж всієї залізничної колії у два ряди аж до того місця, де нині знаходиться слідчий ізолятор, а простіше — тюрма. Суцільно тополевою була і вулиця 17 Вересня, яку, за іронією долі, назвали Тополевою вже тоді, коли більшість тополь була вирубана. Може тому Тополевою цій вулиці довелось бути недовго. Тепер вона — вулиця Чорновола. Тополями була засаджена вулиця Набережна. Суцільно вся аж до Басового Кута. Кілька тих тополь стоять і досі. Тополі були на вулиці Ворошилова (тепер Дубенська) аж до самого аеропорту. Тополями були обсаджені шкільні подвір’я чи не кожної школи, створюючи там у теплу пору року неповторний мікроклімат. Не пригадаю коли у місті почалася тотальна «війна з тополями». Точно, що не у шістдесяті. Тоді місто було і насправді влітку зеленим.
У шістдесяті роки тополь вже не висаджували. Тоді вийшла мода на каштани, якими прикрашали вулиці. Тоді ж на центральній вулиці, яка звалася, нагадаю, Ленінською, вирубали майже всі старі дерева. Було їх чимало. Одне із них стояло на розі вулиць Ленінської та Першого травня і давало тінь на соток п’ять навколишньої території. Були це і граби, і ясени, і… акації. Так, саме характерна для південних міст біла акація була чомусь популярною у нашому кутку, тобто у районі пивзаводу. Росли акації також усюди, де зберігалася довоєнна двоповерхова забудова.
На місце зрубаних дерев на головній вулиці Рівного у шістдесяті роки висадили липи. Ті ж самі липи прикрасили щойно збудований проспект Миру, Московську та інші вулиці. Липи, як тоді казали, були найкраще пристосовані до міста, тобто найменше піддавалися впливу вихлопних газів від автомобілів. Не знали ще рівняни, скільки цих автомобілів може бути на вулицях. Знали б, то не знаю, що б саджали замість тих лип.
У ті ж часи було закладено другу частину міського парку імені Шевченка. До цього парк був маленьким і закінчувався майже одразу за каскадом штучних водойм. Приблизно по лінії колишнього танцмайданчика. Вся інша територія була величезним вигоном, який на початку шістдесятих засадили деревами. На парк це стало схоже лише в середині сімдесятих. Коли підросли дерева.
Головним же зеленим насадженням центру Рівного був зелений гай, який розпочинався від нинішнього Будинку одягу і займав територію аж до нинішнього музею. Це не був парк, це не був ліс. Це було заросле вербами та осиками болото, яке осушили у тридцяті роки. Волога болотяна земля сприяла росту дерев і у шістдесяті роки там були справжнісінькі хащі, в яких малій дитині можна було заблукати. Мені й досі трохи шкода того дикого чагарнику в центрі Рівного, де були тихі куточки, до яких практично ніхто не заходив.
Ставлення до дерев у ті часи було в місті не таким, як тепер. Новопосаджені липи чи каштани не треба було огороджувати гратами, як тепер це роблять у центрі міста. Землю навколо дерев регулярно прибирали, скопували і взагалі доглядали. Контрастом оточеній величезними деревами центральній частині міста служили квартали індивідуальної забудови, яка тоді була дуже скромною, не те що нині. Приватні власники як могли позбавлялися великих дерев. Не у себе на подвір’ях, де тих дерев не могло бути ніяк, а поруч, на вулиці. Люди були переконані, що величезні тінисті тополі, каштани, граби, ясени та інші дерева забирають вологу в їхніх убогих вишень, черешень, яблунь, груш та решти плодових дерев. Власників можна було зрозуміти: навіщо потрібні дерева, які стоять просто так і не дають ніяких плодів? Вирубати їх треба щоб не заважали!
Здається мені, що тополі у Рівному були приречені з тих часів, коли до влади в місті доросли люди, які виросли під «своєнькими» вишеньками та яблуньками. Ці люди біологічно не могли терпіти високих і гордих тополь, які не давали нічого, окрім краси. Але щоб побачити цю красу, потрібно було підняти голову від «своєнького» городу із огірочками-помідорчиками. Людей, здатних підняти голову таким чином, у Рівному з кожним роком ставало менше. Вони зникали разом із тополями, які тепер можна побачити лише на старих фотознімках, що зберегли для нас неповторну красу Рівного зразка шістдесятих років двадцятого століття.
