Пам’ятники та назви вулиць
Історичний досвід минулого століття показав, що саме монументи та назви вулиць найбільше у наших краях страждають від зміни влади. Пояснюється це просто — аби збудувати хоча б елементарний житловий будинок, слід мати відповідні знання, вміння і досвід. Плюс матеріальну базу у вигляді будматеріалів, техніки, робітників відповідних спеціальностей. Натомість, аби перейменувати вулицю чи майдан, або поставити на місце одного монумента інший, знань бажано не мати взагалі. Вони заважають процесу.
Перша на моїй пам’яті, але далеко не перша взагалі, хвиля перейменувань у Рівному застала мене малого якраз у момент вивчення літер і складання їх у слова. Малим я читав усе, що написано, ще не розуміючи до кінця змісту всіх слів. А тут ще й дорослі плутали: каже мати, що була щойно на Ворошилова, а ніякої Ворошилова (вулиці такої) вже немає. Є вулиця Паризької Комуни. Вулиця Хрущова (усно) була у ті часи вулицею Димитрова (письмово). Не встигали прості люди та домогосподарки за перейменуваннями початку шістдесятих років так само, як не встигали за тими ж перейменуваннями через тридцять років, на початку дев’яностих.
Тож спробую поновити в пам’яті хоча б деякі назви вулиць і розташування пам’ятників, які зникли у Рівному на початку 60-х років. Про нинішні вулиці Дубенську та Дворецьку я вже згадував: вони тоді якраз втратили імена Ворошилова та Хрущова, одержавши «проміжні» найменування, які не дожили до наших часів. Ім’я Ворошилова взагалі виявилось неблагодатним. Цим комуністичним діячем назвали вулицю ще раз, вже на рубежі сімдесятих-вісімдесятих, а потім знову перейменували на Дундича. Того самого, чий бронзовий бюст двічі крали у недавні часи з парку Шевченка.
Перейменували тоді, ясна річ, і головну вулицю міста. І хоча листи до батьків ще надходили до нас за адресою «Сталіна, 197», насправді вулиця вже була «Ленінська». Чому не Леніна, а саме Ленінська? Мовчать місцеві історики зайняті вгадуванням потаємних бажань патріотичної обласної влади. Не до цього їм. Нема кому пролити світло на те, чому звичайна для України схема 1962 року, згідно з якою центральну вулицю повсюди перейменовували з вулиці Сталіна на вулицю Жовтневу, в Рівному не була застосована. Можливо, начальство в місті та області було таке вигадливе. Особливо з огляду на перспективу об’єднання Волинської та Рівенської областей з центром у Луцьку, яка чи то була тоді насправді, чи то є просто витвором міськвиконкомівського фольклору.
В результаті вулиця Леніна в Рівному стала у 1962 році вулицею Комуністичною (тепер 16 Липня), а вулиця Сталіна (тепер Соборна)— Ленінською, щоб не плутати з колишньою Леніна. Зрозуміли щось? Отож. Загалом же перейменування тих часів велися в рамках так званої десталінізації, згідно з якою імя Сталіна, яким, так само як і ім’ям Леніна, було до 1962 року названо практично все, хоч трохи гідне уваги. Так вулиця Сталінградська (ліворуч після виходу з вокзалу) стала тоді Волгоградською. Разом із Сталіним тоді «постраждали» у сенсі перейменувань діячі, які були або близькі до нього (Молотов, Каганович), або просто ще живі, як той же Хрущов.
Де у Рівному був пам’ятник Сталіну — не пам’ятаю. Прислуховуючись до розмов дорослих, я зрозумів, що тих пам’ятників було одразу декілька. Один — навпроти вокзалу, другий у дворику пивзаводу. Розповідали, що той, що біля вокзалу, був якось уночі зруйнований чи то борцями з владою, чи то просто хуліганами. І в ту ж саму ніч пам’ятник від пивзаводу ніби перенесли на вокзал, щоб народ, який приїхав до міста, нічого не помітив. Ще один монумент тому ж Сталіну ніби стояв у сквері, який був перед нинішнім монументом Шевченку. Особисто жодного з них не бачив, бо у сквері на момент мого переходу в середню групу дитсадка вже стовбичив монумент Хмельницькому, той самий, що стоїть тепер біля бані на Грушевського, а перед вокзалом замість Сталіна вже була скульптура безіменного мужчини з голубами. Невідповідність фігури розмірам постамента була помітна одразу. Та хто на той постамент дивився?
Дивно, але пам’ятника Леніну в Рівному тоді не було взагалі. Бюстів, портретів і зображень цієї людини було вдосталь — чи не більше, ніж нині реклами. А от пам’ятника — жодного. Лише у 1967-му монумент таки встановили, аби потім поміняти його на Шевченка. Загалом із художніх образів того часу запам’яталися два — офіційний і неофіційний. Офіційний, у вигляді Леніна, його цитат і закликів до комунізму, був зображений чи не на кожній вільній ділянці стін та інших видимих носіях. Із зворотного боку цих носіїв та на задніх частинах стін і парканів народ писав інше слово, коротше за слово Ленін. Оскільки згадане слово, так само, як і слово Ленін пишеться однаково українською і російською мовами, визначити, чия саме ідеологія виявилась міцнішою за сталінізм та ленінізм, досі об’єктивно не вдається. Тим більше, що згадане слово і досі зустрічається подекуди на стінах та парканах.
Приблизно у ті ж часи вулиці знову почали називати іменами живих людей. Людьми цими були радянські космонавти. Іменами Гагаріна, Титова, Ніколаєва, Поповича та Терешкової було названо п’ять вулиць. До наших днів вціліли лише Гагарін і Терешкова. Чому саме — загадка для кмітливих. Наприклад для дітей, які нині вчаться читати і помічають те, на що дорослі, зайняті здобуванням грошей, не зважають. Нинішні діти, так само, як і діти початку шістдесятих, думають, що так і треба, не замислюючись, з якого дива у Рівному постійно міняють назви вулиць і встановлюють нові монументи замість старих.
Підтвердженням недолугості перейменовувачів рівенських вулиць може бути приклад двох назв часів «буржуазної Польщі», які вірні сталіністи-леніністи сорокових-вісімдесятих років не помітили. Це були вулиці польських знаменитостей Охотського та Колонтая. Малограмотні комуністи просто не знали, хто це такі, називаючи вулицю Охотського «Охотською», а вулицю Колонтая «вулицею Колонтай» (була така комуністка). Лише відносно нова хвиля перейменувань «знайшла» безневинних поляків і «очистила» від їхніх імен маленькі вулички. Про нинішні назви вулиць міста писати не буду. Нехай це зроблять ті, кому тепер по шість-сім років і кого зацікавить згодом причина, за якою вулицю Мічурина перейменували років п’ятнадцять років тому у вулицю Симиренка. Звісно, якщо нинішні діти знають, хто це такі.
