Рівне народжує свій театр

Місце й дата березневої акції «пластунами» вибрана не випадково — за день до того Україна святкувала Всесвітній день театру. З цієї нагоди вирішили українські скаути зробити театральний «перфоменс». Вдалося. На другому поверсі театру зібралися театрали майже зі всіх театрів як професійних, так і аматорських. З драматичного театру прийшли актори, серед них Володимир Сніжний та Анатолій Лозовський, до яких потім приєднався директор театру Володимир Петрів. Також разом зі своїм керівником Атталією Гаврюшенко прийшли кращі актори народного молодіжного театру з «Текстильника». Саме завдяки їх участі в акції у присутніх часу на нудьгу не було. Трохи скромніше поводилися актори театру «Від ліхтаря» (Палац дітей та молоді) та не ідентифікованого до цього театру «Бриз», який, виявляється, існує при РЕГІ. З відомих люду театралів не було лише новоспечених «експериментальників» з МЕТРу. Трохи про сам перфоменс. Почалося все з мініатюри господарів — лялькарів. Потім театралам запропонували погратися: треба було пояснити партнеру, ім’я якого літературного героя він зображує. Але актори тим і відрізняються від інших людей, що навіть у таку примітивну гру вони можуть гратися по-театральному, на публіку. Ну а вже потім почалися розмови про їхнє життя — театр. Володимир Петрів розповів про враження свого приятеля від московської вистави «Коханці... та кругле ліжко»: «Насміявся. Як у цирку». Вистава справді була дуже смішною, але з тією різницею, що глядач прийшов не в цирк. Проте хто на це зважав — набридло це казати, але інтелігенція (без лапок), яка мешкає в провінції, йде не на виставу, а на до болю знайомі обличчя. Кого цікавить художня цінність п’єси і майстерність тої зірки? Хіба що тільки справжніх прихильників театру, бо різницю між грою і відіграванням на сцені проплаченого часу помітити неважко. Сучасна проблема українського театру полягає в тому, що помічати цю різницю немає кому. Театр втратив масового глядача з радянських часів, але ще не виховав нового, українського. Досить слушно висловилась з цього приводу відома акторка та режисер Атталія Гаврюшенко: — Ми всі говоримо про професійного актора. Але в театрі повинен бути ще й професійний глядач. Публіку треба виховувати. Це питання справді болюче. Народ, побачивши афішу з черговим московським гастролером, відшукує в шафі вечірній одяг і дуже вже намагається подати себе як інтелігента в енному коліні. А щодо місцевого театру відповідає традиційно: «А чого туди ходити? Грати там не вміють. Та ще й українською». Це ображає. І не лише акторів, а й тих, хто в театр вірить і ходить. А в театр треба ходити — хоча б тому, що це є ознакою вихованості. Як же можна говорити про театр, відвідуючи його раз на рік? Що ж має Рівне? Рівне має й може пишатися такими акторами, як Георгій Морозюк, котрого відомі театрали визнали кращим виконавцем ролі Миколи Задорожнього у виставі «Украдене щастя» (свого часу цю роль, грали Богдан Ступка та народний артист України Федір Стригун зі Львова). Рівне може пишатися таким аматорським театром, як молодіжний театр Атталії Гаврюшенко, де фотографи, диск-жокеї, викладачі навчальних закладів набувають акторського професіоналізму, щоб потім ставити складні п’єси на зразок трагікомедії «Дон Кіхот» за Булгаковим, прем’єра якої відбудеться в травні. Рівне не може не згадати про «Від ліхтаря», останнім досягненням якого став приз на театральному фестивалі в Харкові за виставу «Людина», автором якої є керівник театру Юрій Паскар. Здається, Рівне тільки починає народжувати свій театр, слава про який колись (хочеться вірити) й буде лунати на всю країну. Про це та про інше говорили люди театру, спілкуючись та попиваючи чай на другому поверсі лялькового театру. Посміятися теж було з чого — особливо багато акторських байок розповіли Володимир Петрів та Анатолій Лозовський. Було справді цікаво. Закінчилось все мініатюрою молодіжного театру «Ризик» за п’єсою італійського драматурга Едуардо де Філіпо.