Останній парад
Восени пам’ятного 1990 року в Рівному багато що відбувалося в останній раз. Сьомого листопада цього року місто востаннє в історії вийшло на парад з нагоди річниці «великої жовтневої революції». Із попередніх розділів ми вже знаємо, що влада у Рівному після весняних виборів вже не належала комуністам. І здавалося, що місто, яке проголосувало проти комуністів, не повинно було йти на комуністичний парад. Але це тепер так здається, коли на паради та демонстрації у нас ходять або купки ентузіастів, або групи заздалегідь організованих людей.
У 1990 році організованими були ми всі. Не одне десятиліття перед цим рівнян, починаючи із школярів середніх класів та студентів і закінчуючи робітниками та службовцями, двічі на рік (1 травня та 7 листопада) організовано виводили на «демонстрації трудящих». Кожне підприємство та установу було зобов’язано виставити колону із певною кількістю людей і відповідним реманентом у вигляді прапорів СРСР та союзних республік, портретів членів Політбюро ЦК КПРС, транспарантів «Слава КПРС» і тому подібним.
Я вже забув, як саме це організовувалось. Напевно, складали списки. А тих, хто не прийшов, на роботі очікували неприємності у вигляді догани чи навіть позбавлення премії. Кому це було треба? Восени 1990-го ще працювали всі без винятку підприємства Рівного, включаючи заводи-гіганти. Ще діяли безплатні навчальні заклади. Як і тепер, існувало безліч «контор», де народ невідомо чим займався. І всюди були парткоми. Яких ніхто не скасував і які по інерції, ніби у країні нічого не трапилось, повели народ на демонстрацію 7 листопада, паред якою пройшов військовий парад.
Щось фантастичне було у цьому видовищі. І раніше рівняни зовсім не відзначались комуністичним фанатизмом, а 7 листопада розглядалося народом скоріше не як демонстрація відданості партії, а як привід випити по чарці, якщо вже зібралися разом. Цього разу парад виглядав особливо цинічно. У перших рядах колон підприємств, установ та навчальних закладів йшли (про всяк випадок) ті самі депутати, які за кілька місяців до того голосували за «суверенітет» (слово «незалежність» ще було майже заборонено) та за демократію. Яка, як мені здавалося, не передбачала масової участі людей у комуністичних парадах.
Цих людей можна бул зрозуміти. Із мітингів та засідань місцевих рад вони повертались на робочі місця, де був той же самий СРСР, що й до цього. Вся структура суспільства ще була радянська. Включаючи забезпечення роботи тих самих підприємств, установ та навчальних закладів.
Поясню на прикладі. Восени цього ж 1990 року мені довелося налагоджувати роботу газети міської ради, яка називалась «Рівне». Щоб друкувати газету, потрібна була друкарня. Вона була. Державна. У друкарні був план роботи, розписаний на рік, в якому ні про яку газету «Рівне» не було написано. І головне — для газети потрібен був папір, якого у 1990 році не можна було купити ні за які гроші. Тому що не продавався. Щоб одержати відповідний «наряд» на купівлю міськрадою газетного паперу, слід було їхати до Києва у Міністерство постачання (тепер це, напевно, зветься Держрезерв), де мені, як виняток, по телефонному клопотанню із Рівенського обкому КПРС (!), організованому головою міськради, видали той самий наряд.
Але про газети буде у наступних розділах. Ми ж повернемось до параду. Останнього, коли рівняни йшли колоннами від кооперативного технікуму до нинішнього органного залу повз трибуну на площі Леніна, де стояли востаннє раз комуністичні керівники. Ніхто тоді не знав, що вже за рік практично не буде ні СРСР, ні всевладних обкомів та ЦК, ні, ясна річ, парадів.
Якби знати, обов’язково пішов би на той парад особисто. Не заради підтримки КПРС, а просто, аби попрощатися у такий спосіб із минулим життям, яке востаннє марширувало центральною вулицею Рівного 7 листопада 1990 року. Тоді я на парад не пішов. Що мені було там робити? На той час у мене було непереборне відчуття того, що назад шляху немає.
Життя, яке було тоді у Рівному і в усій країні, не могло не змінитися і змінювалося щодня. Це сталося не в один день. Зміни тривають і досі. А люди діляться на тих, хто відчуває ці зміни і випереджає час, і на тих, хто про всяк випадок тримається за старе, яке, може, і не таке приємне, зате звичне і зрозуміле.
Уявляю собі тепер багатотисячні (насправді) колони рівнян на демонстрації під червоними прапорами 7 листопада 1990 року. Думаю, що виглядало це досить символічно. У нове житя із свободою, державною незалежністю, демократією та ринковою економікою рівняни крокували стрункими рядами під гаслами «Слава КПРС!». Знадобилися довгі роки, скоро можна буде казати — десятиліття, аби люди разом із тими прапорами та гаслами викинули геть ту свою психологію, яка підказує йти туди, куди тобі не хочеться, але треба. Про всяк випадок. Тому й шлях наш до нормального життя, розпочатий тим парадом, виявився таким довгим, що кінця йому не видно.
