Перший протест
У той час, коли Москва і Ленінград вирували «перебудовними» пристрастями, в союзній пресі чи не щодня з’являлися публікації, що розвінчували комуністичні міфи, а по телевізору йшла сенсаційна на ті часи програма «Взгляд», у нас все було напрочуд тихо.
Скажу прямо: демократія у нас говорила тоді виключно російською мовою, а про новітніх націоналістів не було нічого чути ще у 1988 році. Першими рівенськими революціонерами були зовсім не ті, хто згодом посів місця у депутатських кріслах, а люди, прізвища яких тепер міцно забуті й практично викреслені з пам’яті рівнян.
Почну з того, що про будь-які організації опозиційного штибу у той час і мови не було. Майбутні непримиренні борці за незалежну Україну крутилися тоді навколо напівміфічного «товариства шанувальників української мови», на установчих зборах якого мені довелось бути присутнім особисто. Але не вони у той час привертали увагу рівнян. Першими, хто виявив у собі сміливість виступити проти всевладної комуністичної системи були секретар-друкарка Рівенського радіозаводу Тамара Ахмедова і безробітний випускник водного інституту Володимир Федорець.
Сьогодні нікого не здивуєш демонстрацією чи пікетом. Стань чи сядь де завгодно: хоч на центральному майдані, хоч під вікнами облвиконкому чи міськради, ніхто на тебе і уваги не зверне. Навіть коли у тебе в руках будуть ну дуже протестні плакати чи транспаранти. Не так було взимку 1988-1989-го. Тим більш сенсаційною, скандальною, неймовірною була акція Тамари Ахмедової, яка вийшла на порожню у ті часи площу перед обкомом КПСС (нинішня облдержадміністрація). Встановивши крісло просто на вулиці, протестувальниця, вдягнута у дешеву шубу, шапку та тепле взуття, тримала в руках великий аркуш паперу, на якому були написані вимоги до адміністрації радіозаводу.
Чутка про акцію Ахмедової пронеслася містом за якусь годину. Ми, удвох із фотокореспондентом Тарасом Боровцем, кинулись туди скоріше з цікавості: було ясно, що ні фото, ні репортаж про акцію не буде надруковано в жодній газеті.
Порожню навпроти обкому вулицю Пальміро Тольятті (тепер Кавказьку) обдував холодний зимовий вітер. Крісло із протестуючою стояло посеред тротуару з боку обкому і довкола нього не було нікого. Лише по кутках майдану походжали громадяни у цивільному, які, треба думати, були із тої самої організації, яка охороняла і досі охороняє державну безпеку. Біля крісла з Ахмедовою стояв молодий мужчина з характерною зовнішністю: довге чорне волосся і чорна борода. Вже потім я дізнався, що це був Федорець.
Ми з фотографом вагалися лише хвилину. Потім вирішили, що нам, як журналістам, все можна, підійшли до крісла впритул і спробували прочитати вимоги протестуючої. Читати було неможливо. Мене просто трусило чи то від холоду, чи то від хвилювання. Бо ж поруч зі мною відбувався перший (!) у нові часи відкритий виступ проти радянської влади!
Зізнаюся, що стати поруч із протестуючою, як зробив це Федорець, ми були тоді ще не готові. І без цього було моторошно від того, що знаходимося під вікнами всевладної контори, звідки на нас дивляться ті, хто правив нами десятиліттями, не відчуваючи жодного спротиву. Не пам’ятаю, про що ми тоді говорили з Ахмедовою. Можливо тому, що як радянському журналісту, мені там не було чого робити. Писати про таке тоді я ще не вмів. Було тільки тихе захоплення мужністю слабкої жінки, яка виявилася сміливішою за нас усіх.
Згодом, коли стало ясно, що протестуючу не чіпатимуть, до неї почали підходити люди, а у другій половині дня навколо крісла Ахмедової крутився вже чималий гурт людей.
Не скажу тепер точно, чим закінчився тоді протест Ахмедової. Думаю, що керівники радіозаводу одержали тоді добрячого прочухана від влади. Головне — протест не був придушений. Ніхто не наважився забрати крісло із жінкою з площі перед обкомом, хоча для кремезних хлопців у сірих пальто, які ніби прогулювались по периметру майдану, це було справою двох хвилин. Самотній протест звичайної друкарки став тоді першим сигналом: тепер вже можна!
Тим часом містом поширювалися чутки про Ахмедову і Федорця. Чого тільки не говорили про них люди поміж собою! Боячись самих себе (часи такі були), люди переказували різне, в основному негативне. Але в самому факті цих розмов, у тому, як ці розмови велися, відчувалась величезна симпатія до сміливців. Як я дізнався згодом, Тамара Ахмедова виступила з протестом щодо несправедливого розподілу квартир на заводі.
Щодо Федорця, то його протест був набагато глибшим. У нього вдома збиралися тоді молоді люди, яким, на відміну від майбутніх ватажків «націоналістів», було тісно у рамках комсомольських та партійних організацій. Вони разом слухали радіопередачі, читали нелегальну літературу, готувалися до акцій протесту, малюючи вражаюче дотепні плакати та карикатури. Вже восени того ж 1989 року організація Федорця вийшла на демонстрацію 7 листопада з всіма цими гаслами, чим приголомшила керівників місцевої влади, які стояли на центральній трибуні, не кажучи вже про рівнян, які дивилися на цю колону з неприхованим захопленням.
Але це все було пізніше. На той час інші люди вийшли на перші ролі в політичній боротьбі. Вже за кілька місяців після акції Ахмедової відбулися перші частково вільні вибори народних депутатів СРСР, які влада в Рівному програла. За цей час багато хто з рівнян подолав у собі страх. Не знаю, чи пам’ятає ту пам’ятну демонстрацію мій п’ятирічний тоді старший син, якого я взяв на плечі й проніс у «колоні Федорця», щоб він долучився до свободи, яка тепер здається такою звичною.
І останнє: не шукайте прізвищ Ахмедової й Федорця в офіційних публікаціях сучасних істориків, не виглядайте їхніх портретів у музейних експозиціях та книжках «про революцію». Вони не вписалися у подальшу схему зміни влади як в усій країні, так і в місті Рівному. За схемою працювали інші. Про них у наступних розділах.
