Жінка з Вараша у суді довела поважність причин кількаденної неявки на підприємстві, а відтак — і незаконність її звільнення працедавцем.
Місцевий суд відмовив позивачці у задоволенні позову до підприємства про поновлення на роботі та стягнення заробітку за час вимушеного прогулу. Жінка оскаржила судове рішення, вважаючи його незаконним та необґрунтованим, до Рівненського апеляційного суду.
Рівненський апеляційний суд повідомив РВ, що на підприємстві працює понад 20 років і обіймала керівну посаду. З початком повномасштабного вторгнення Росії на Україну, жінка через сімейні обставини змушена була виїхати на кілька днів до Польщі. Перетин українсько-польського кордону підтверджують відмітки у закордонному паспорті.
Позивачка написала на ім’я керівника підприємства дві заяви на відпустку без збереження заробітної плати: одну на два дні, іншу - на 28 лютого, у випадку, якщо вона не встигне повернутися до України.
Із 28 лютого підприємство перевели на дистанційну роботу, яку позивачка виконувала. Це підтверджується скріншотами переписки з керівником та працівниками відділу, який вона очолювала. У Польщі жінка захворіла. Волонтери знайшли їй лікаря. Медикиня оглянула жінку, призначила лікування й видала довідку про тимчасову непрацездатність.
До України позивачка повернулася 6 березня і після вихідних, 9 березня, вийшла на роботу.
Безпосередній начальник жінки 10 березня звернувся до керівника підприємства з листом про притягнення працівниці до дисциплінарної відповідальності у зв’язку з відсутністю на роботі з 28 лютого по 4 березня без поважних причин. А керівник, у свою чергу, отримав дозвіл профспілкового комітету про звільнення працівниці. 23 березня позивачку ознайомили з наказом про звільнення у зв’язку із прогулами без... поважних причин. Саме це змусило її шукати захисту порушених трудових прав у судах.
Рівненський апеляційний суд скасував постанову місцевого суду. Він взяв до уваги пояснення сторін, а також докази, що містяться в матеріалах справи. Серед них той факт, що отримання відпустки вона узгодила із начальником, а її строки — в телефонному режимі 27 лютого, коли перетинала кордон з Польщею. Тому твердження відповідача про те, що за вказівкою керівника підприємства від 24 лютого призупинено оформлення та надання відпусток усіх ланок управління на період воєнного стану й надання їх з дозволу керівника підрозділу та за погодженням з керівником функціонального напряму, є безпідставними.
Апеляційний суд не оминув увагою і ту обставину, що позивачка, перебуваючи за межами робочого місця, попереджала свого безпосереднього керівника про захворювання, місцезнаходження та дистанційно продовжувала роботу довіреної їй структурної ланки підприємства, підтримуючи постійний зв'язок з колегами, керівництвом, забезпечуючи організацію робочого процесу, за який вона відповідальна.
Не погодилась колегія суддів з позицією місцевого суду й про те, що медична довідка не є належним доказом підтвердженням тимчасової непрацездатності позивачки. Адже ціллю вирішення цього спору є не нарахування працівниці коштів за період тимчасової непрацездатності, а встановлення обставин поважності чи неповажності пропуску нею чотирьох робочих днів. Тому довідка, виписана лікаркою на ім’я позивачки 4 березня про те, що вона хворіла і через свій стан була неспроможна дістатися до робочого місця та подолати дорогу з однієї країни в іншу, апеляційний суд оцінив як достатній доказ, що підтверджує поважність причини неявки на роботу.
Суд вважає, що позивачка не допустила прогул без поважних причин, а відтак немає підстав для її звільнення з роботи за п. 4 ч. 1 статті 40 Кодексу законів про працю України.
Рівненський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ поновив жінку на роботі, а також зобов’язав роботодавця сплатити на користь позивачки середній заробіток за час вимушеного прогулу, а також середній заробіток за один місяць.
