У світовій футбольній історії існує безліч легенд, документальних і не дуже, щодо виникнення назв команд та кольорів їхньої форми. Особливо навколо клубів, історія яких налічує понад сто років.
В Україні лише одна з сучасних команд — київське "Динамо" — зберегла свою назву та кольори від дня заснування по сьогодні. Решта багато разів перейменовувалися та реорганізовувалися з різних причин. І залежало це аж ніяк не від гравців та тренерів. Тим більше — не від уболівальників. Назвами футбольних команд, як і всім іншим аж до 1991 року, займалася влада. Однак попри це в історії назв українських футбольних команд тих часів є чимало цікавих, драматичних та трагікомічних епізодів. Про один із них і буде ця розповідь.
Читач має знати, що "футбольних клубів", подібних до європейських чи американських, у радянські часи, як, власне, і тепер, у нас ніколи не було. Були так звані "показові команди майстрів", які створювали при "фізкультурно-спортивних товариствах". Їхні гравці офіційно вважалися "спортивними інструкторами" й отримували за це зарплатню. А насправді грали у футбол.
Такі колективи почали формувати в другій половині 1920-х років. Цим поклали край футбольній "самодіяльності", яка ще існувала на місцях, де люди самі створювали команди і називали їх як хотіли.
Саме з тих часів дійшли до нас назви "Динамо" — спортивне товариство міністерства внутрішніх справ, ЦСКА — армія, "Локомотив" — залізничники, "Буревісник" — вищі навчальні заклади, "Трудові резерви" — профтехосвіта, "Зеніт" — оборонні підприємства, "Спартак" — профспілки. "Команди майстрів" створювали також при великих промислових підприємствах, які мали право тримати в штаті кілька десятків спортивних інструкторів. Ставку інструктора в різних галузях промисловості давали на кожні 100–500 працівників. Там теж не вирізнялися фантазією — "Шахтар", "Металург", "Будівельник", "Нафтовик", "Хімік", "Торпедо". Для різноманітності профспілкову команду могли назвати на честь річки, моря, гір чи місцевості. Як виняток, що підтверджує правило, у Севастополі була команда "Чайка". Та це траплялося здебільшого вже в більш вільні часи, після смерті Сталіна.
Саме тоді, у п'ятдесяті роки минулого століття, відбулася перша "децентралізація", а потім — навпаки. Все це відбивалося й на спорті — футбольні команди та інші спортивні структури періодично передавали з однієї організації до іншої, що тягнуло за собою зміну назви.
Наша розповідь стосується команди, яка попервах належала українському сільському спортивному товариству "Колгоспник". Подібні під окремими назвами існували в усіх союзних республіках.
"Колгоспник" із Рівного на початку шістдесятих складав компанію ще двом тезкам із Полтави та Черкас. Вони разом виступали в одній із підгруп всесоюзного "класу Б" — аналог нинішньої другої ліги. Невдовзі по тому, як Хрущова 1964-го позбавили влади, спортивне товариство "Колгоспник" стало товариством "Колос", де футбол вже не був "профільним". Полтавська команда проіснувала ще кілька років під назвою "Колос", а от для двох інших шукали, як тепер кажуть, нових "інвесторів". І так було не лише в сільському спортивному товаристві.
За цим питання найменування команд відійшло на другий план. Тож на місцях почали проявляти фантазію. Зокрема, навесні 1967-го назву змінили одразу декілька українських "команд майстрів". У Черкасах та Житомирі особливо не мудрували, перетворивши "Колгоспник" і "Полісся" на "Дніпро" й "Автомобіліст". А от у Дніпродзержинську місцевий "Дніпровець" сміливо нарекли екзотичним іменем "Прометей". Задумалися над новою назвою і в моєму рідному місті.
На той час усі керівні посади в Рівному, як і по всій західній Україні, займали приїжджі. Це були або "східняки", або росіяни чи представники інших "братніх народів".
Звісно, про історію нашого краю вони, коли й знали щось — то виключно з офіційних радянських джерел. Ці джерела стверджували, що під час Другої світової війни жителі Рівного та області ледь не всі поголовно були або радянськими партизанами, або радянськими ж підпільниками. І цілодобово боролися з "німецько-фашистськими загарбниками". Про це писали статті, видавали повісті та романи, знімали художні кінофільми. Футболісти та тренери місцевого "Колгоспника" теж майже всі були "привозними". Вони також не могли знати справжньої історії.
Тож коли стало питання про перейменування команди "Колгоспник", було обрано назву "Партизан". Чому ні? Партизанський ж бо край. І кінотеатр під такою назвою є в центрі міста. Вирішили — зробили.
Свій перший і, як потім виявилося, останній матч у Рівному місцева команда "Партизан" зіграла в березні 1967 року напередодні старту чемпіонату з "Автомобілістом" із сусіднього Житомира.
А вже за кілька тижнів на офіційні ігри чемпіонату вийшла команда "Горинь", Рівне. "Партизана" ніби ніколи й не було. 1967-го чиновникам було не до одкровень. Тому справжньої причини подвійного переродження "Колгоспника" з "Партизана" на "Горинь" не знає ніхто. Найбільш вірогідною є версія, що у федерації футболу Української Радянської Соціалістичної Республіки знайшлися люди, які знали, які саме партизани діяли в Рівному під час війни і ще багато років після неї. А може, їм підказали "звідки треба"? Справді, коли б у Москві довідалися про команду "Партизан" із Рівного — багато кому в Києві, не кажучи про Рівне, було б непереливки.
Як показав час, назва "Горинь" теж виявилася невдалою. І не лише тому, що річка з такою назвою через Рівне не тече. У невеликому обласному місті всі на видноті, тож поведінка гравців "Горині" поза футбольним полем дала дотепним уболівальникам привід називати команду поміж себе "ГорЛинь". Довелося її знову перейменовувати. Але це вже інша історія.
21 сезон у другій лізі шостої, "української", зони чемпіонату СРСР провела команда з Рівного. Зіграла 922 поєдинки: 346 перемог, 249 нічиїх, 327 поразок.
Під керівництвом Володимира Трошкіна й Віктора Матвієнка, володарів Кубка кубків і суперкубка УЄФА?1975, команда з Рівного досягла найбільшого успіху в історії. 1981 року тодішній "Авангард" став бронзовим призером чемпіонату СРСР у шостій зоні другої ліги.
