Мої батьки, світла їм пам’ять, не мали навіть середньої освіти. Семи років сільської школи, де їх навчили читати, писати і рахувати, цілком вистачило на тихе подальше життя. Мені ж через це довелося поповнювати свій дитячий словниковий запас із того, що чув довкіл, а також із радіо і телебачення.
Бо коли я, шестирічний, запитував маму про те, що означає те чи інше незнайоме мені слово, вона найчастіше відповідала — відчепись! Чи то їй було соромно за те, що не знала того слова, чи то за мене, який це слово невідомо де підібрав. Тому зі згаданих шести років я намагався сам здогадатися, що означають ті чи інші почуті мною у публічному просторі слова. Одним із таких було слово «росисти». Вживу я його не чув жодного разу. Ані від батьків, ані від однолітків, ані від вихователів, ані від сусідів чи інших людей у дворі та на вулиці. Винятково по радіо, яке тоді гриміло звідусіль. Недовго думаючи я вирішив, що слово «росисти» походить від слова «росія» і ним називають тамтешніх людей. Те, що про тих «росистів» говорилось щось не дуже добре, мене не дивувало: у ті часи могли говорити про когось спочатку добре, а потім погано, або навпаки. Цікавитися причинами таких змін було якось не прийнято, я це збагнув ще малою дитиною. Тому я вирішив, що дорослим видніше. Виправити цю мою дитячу помилку не було кому — в житті, як я вже згадував, ніхто нікого ніде і ніколи «росистами» не називав. Лише пізніше, коли, навчившись читати, я почав користуватися «дорослими» газетами, я не одразу, але таки збагнув, що насправді згадані «росисти» насправді «расисти». Люди, які пригнічують чи зневажають інших за те, що вони іншої раси. І тому до «росії» не мають жодного стосунку. З того часу минуло понад шість десятків років, і лише зараз я зрозумів, що був тоді малим абсолютно правий. Що мешканці ворожої держави таки расисти! Запитаєте, як так? Можете навіть заперечити, вказавши що серед наших ворогів сила-силенна носіїв вірменських, грузинських, татарських, єврейських, корейських, німецьких та інших прізвищ, не кажучи вже про українські. І не лише прізвищ, а й зовнішності, часом дуже характерної й специфічної. Ну і що з того? У себе вдома чи деінде той самий вірменин чи молдаванин є цілком собі нормальним і толерантним. Та варто йому стати мешканцем країни-агресора, як усі довколишні народи стають для них чурками, хахлами, азерами, чучмеками і так далі до безкінечності. Вони якимось дивовижним чином забувають, що часто самі такі. Але ні, нічого вони не забувають. Просто думають, що тепер належать до якоїсь вищої раси, яку їм там придумали. Тому й зневажають інші народи. І не лише зневажають, а й намагаються підкорити, йдучи на них війною. І так було завжди! Тож вони і є самі справжні расисти! Чи росисти, як чулося мені колись у дитинстві по радіо.