Наша мова відображає наше життя. Мова робить це непомітно для нас, показуючи нам, як ми змінюємось разом із часом. Чому, наприклад, тепер не кажуть «розміняти десять гривень», а кажуть «розбити десятку»? Тому що це колись гроші акуратно розмінювали, рахуючи кожну копійку. Тепер же гроші не розмінюють, а міняють з гривень на долари і навпаки. Причому невідомо навіщо. Бо коли порахувати, скільки кожен із нас втратив за останні роки на «маржі», тобто на різниці курсу продажу і купівлі доларів, вийде чималенька сума. Бо гривня в останні роки (по відношенню до долара) тільки дорожчала. Вже сьомий рік немає жодного сенсу зберігати гроші, обмінюючи їх на долари.
Наша мова відображає наше життя. Мова робить це непомітно для нас, показуючи нам, як ми змінюємось разом із часом. Чому, наприклад, тепер не кажуть «розміняти десять гривень», а кажуть «розбити десятку»? Тому що це колись гроші акуратно розмінювали, рахуючи кожну копійку. Тепер же гроші не розмінюють, а міняють з гривень на долари і навпаки. Причому невідомо навіщо. Бо коли порахувати, скільки кожен із нас втратив за останні роки на «маржі», тобто на різниці курсу продажу і купівлі доларів, вийде чималенька сума. Бо гривня в останні роки (по відношенню до долара) тільки дорожчала. Вже сьомий рік немає жодного сенсу зберігати гроші, обмінюючи їх на долари. Але ми вперто це робимо. Тому що не віримо, тому що грошима нашими нас вже не один раз боляче вдарили. І тепер ми їх у відповідь «розбиваємо». Гроші, звісно, не винні. Не віримо ми ні кольоровим папірцям із зображенням кількох мужчин і однієї жінки. Ми не віримо людям, які керують державою і випускають ці гроші, невідомо навіщо постійно змінюючи цих грошей зовнішній вигляд. А як цим людям можна вірити, коли замість державних справ нам розповідають старі й не дуже анекдоти? Є, щоправда, один політик, який ці анекдоти вже не перший рік сам вигадує. Навигадувався до того, що сам став схожим на політичний анекдот. Хіба не казав два роки тому наш теперішній головний «чесний міліціонер», що буде боротися проти «бандитської влади»? Казав. Погрожував навіть. І йому (дуже смішно) навіть почали було вірити. Один ніби бандит аж в Америці сховався від принципового борця із злочинністю. Сидів там тихо на невідомо як одержані гроші. Аж поки не пояснили йому, що окрім як анекдоти розповідати наша міліція в особі свого міністра нічого не може. Такого, чого не могла раніше. І повернувся ніби бандит на батьківщину, пославши через всі телеканали публічний привіт міністру, якого раніше боявся. А що міністр? Заховався подалі від людських очей. Потім подумав і вийшов на публіку з новим анекдотом. І все. Бандит тепер вже не бандит. Хоче повернутися до влади. Чому ні? І повернеться. І буде працювати разом із «принциповим міністром», який по-дружньому розповідатиме йому нові анекдоти. А що залишається? Не вірити ж тому, що колишні й нинішні державні службовці одержали купу власності «від бабусі». Ми і не віримо. Бо навіть нинішньої підвищеної зарплати депутатів, міністрів та інших посадовців не вистачить навіть на колеса для їхніх авто і на ворота для їхніх палаців. Так було два роки тому, при «злочинному режимі». Так є і зараз, при нинішній владі, яка чи то ще «чесна», чи то вже ні. Ось і живемо ми за бандитськими заповідями, перша з яких: «Не довіряй!». Нікому і ніколи. Тільки собі. І гроші та все інше не заробляй, а «відбивай». Чи, може, не так у нас тепер кажуть бізнесмени і ті, хто біля них? Це колишні гроші, про які могли запитати, де ти їх взяв, можна було заробляти, а потім при потребі розмінювати. Тепер не так. Тільки відбивати і розбивати! І не вірити нікому!
