Прогулюючись залами Рівненського краєзнавчого музею, я звернув увагу своїх доньок на масивні срібні прикраси, знайдені в одному із скарбів Рівненщини. Кажу, важкувато було середньовічним красуням носити на шиї такий тягар. Мимоволі свідком нашої розмови стала працівниця музею. Вона заспокоїла — грубезні, сплетені із срібних ниток гривні, виявляється, були суто чоловічими аксесуарами. Саме вага подібних старовинних прикрас, на думку спеціаліста, сигналізувала навколишнім про заможність і впливовість їхнього власника.
Виявляється, золоті ланцюги на рекетирських та інших шиях 90-х — це не що інше як "відрижка" середньовіччя. Дивно, але і у ХХІ сторіччі середньовічний дрес-код зберіг свою значущість. Змінилися лише аксесуари. Нині роль срібних сигнальних знаків минулого відіграють мешти з крокодилячої або страусиної шкіри, костюми від кутюр'є, годинники і т. ін. Якщо у суб'єкта годинник вартістю $30 000, то, напевне, перед нами неабиякий хлоп. Хоча все у цьому світі відносне. Наприклад, у сауні збирається компанія серйозних чоловіків — у кожного годинник вартістю від $150 000. І лише в одного з компанії хронометр вартістю $30 000. Уявляєте німе запитання, яке зависне посеред бані: "І що ти, голубе, тут робиш?". Подібна сцена ядуче зображена у напівромані-напівфейлетоні "Німці" російського напівжурналіста-напівписьменника Олександра Терехова. Головний герой роману — директор прес-центру однієї з префектур Москви пан Ебергард лише на "розпилі" бюджетних коштів має щомісяця не менше мільйона рублів. І це не враховуючи "відкатів", "вирішення питань" і пристойної зарплатні. $50 000 щомісячного заробітку, молода дружина — що ще треба людині, щоб безтурботно зустріти старість? Зрештою Ебергарду лишень 40 років, але і він, далеко не бідна і впливова особа, почувається чужим на святі, яке організував його товариш Льоня — начальник УБОЗу одного з московських районів. Борець з організованою злочинністю зібрав 150 поважних персон у власному розкішному ресторані з нагоди успішного захисту докторської дисертації. Досвідчений чиновник Ебергард, просканувавши гостей, миттєво зробив невтішний висновок. Він, медіа-магнат районного масштабу, поряд з іншими учасниками банкету — жебрак із простягнутою рукою. Хоча — ні! Є ще один дивний персонаж, дрес-код якого беззаперечно свідчить, що він таки бідніший за Ебергарда. Герой поцікавився у новоспеченого доктора юридичних наук — що це за скромний, немолодий незнайомець забився у дальній куток та ховає під стільцем скромні мешти вартістю у жалюгідних $300? А, це вчений, який написав мою дисертацію, щиро поділився з товаришем убозівець Льоня. Терехов знає, про що пише. Адже автор дев'ять років пропрацював на посаді свого літературного героя, очолюючи прес-центр однієї з московських префектур в епоху "лужковщини-батурінщини". Продовжуючи традиції російських письменників-сатириків, передусім Салтикова-Щедріна, Терехов безжалісно описує сучасне російське царство "отката", "распила" и "заноса". Враховуючи ступінь інформованості автора, можна уявити інтерес, який викликала у московських чиновників ця жорстка і якоюсь мірою автобіографічна книга. Особисто мені "виробничий" роман Терехова нагадав виробничі сатири: "Казку про Трійку" братів Стругацьких, незакінчений "Театральний роман" Булгакова і навіть автобіографічну книгу відомого київського актора і шоумена Антона Мухарського "Доба. Сповідь юного бандерівця Ореста Лютого". Персонажі зі згаданих художніх творів спираються на реально існуючі прототипи. Особливо лютує Мухарський, дістаючи скелети з шаф відомих в Україні діячів культури та політики. Так, якщо вірити мемуарам несамовитого Антона, найодіозніший український міністр минулого і нинішнього уряду на прізвисько "дешевий клоун та казнокрад", виявляється, на початку 90-х був затятим театралом із бісексуальними нахилами. Однак повернемось до викривальних рядків тереховського бестселера (який, до речі, отримав у 2012 році одну із найпрестижніших російських літературних премій — Нацбест). Колега Ебергарда готується до 60-річчя: "Тільки радянська скромність не дозволила йому прислухатися до поради власних дітей — не соромити сім'ю, а по-людськи перекинути двома літаками 420 найближчих друзів і родичів на Карибський острів, за прикладом голови Верховного Суду…". До недоліків роману я відніс би малопереконливу сюжетну лінію про особисте життя героя, про його стосунки з попередньою дружиною та донькою, а також надмірне багатослів'я і складність стилю. Згоден із рецензією на "Німців" відомого російського поета, письменника, публіциста і літературного критика Дмитра Бикова — "Для літератури надто фейлетонно, для фейлетону надто літературно".
