Самітник і гори, або Як утекти від благ цивілізації й почуватися цілком щасливим

1550 0

Ми у соцмережах:

Самітник і гори, або Як утекти від благ цивілізації й почуватися цілком щасливим

З Олегом Мельниченком ми колись навчалися в університеті — разом відвідували військову кафедру. Він уже тоді вирізнявся з-поміж інших студентів філософсько-споглядальним ставленням до життя. Після навчання наші дороги розійшлися, кожен зайнявся своєю справою. А недавно спільні знайомі розповіли про Олега дивні речі — наче він покинув місто, звів до мінімуму контакти із сім’єю, оселився серед гір і живе справжнім Робінзоном: веде натуральне господарство, майже не користується інструментами і щороку будує для себе чудернацьке житло. Коли вирішив провідати давнього знайомого, побачене й почуте виявилося навіть цікавішим, ніж очікувалося…

Олег свідомо віддалився від цивілізації, хоча мав усі можливості залишитися в місті й зробити наукову кар’єру. Після закінчення біологічного факультету успішний студент вступив до аспірантури, затим було одруження (дружина і 12річний син живуть в Ужгороді й влітку регулярно навідують Олега), робота молодшим науковим співробітником в Інституті біології… Ввесь цей час Олег намагався втримати зв’язок зі «Скалкою» — базою відпочинку Ужгородського національного університету, що розташована за 15 кілометрів від міста на березі Ужа, — на якій жив у студентські роки. Коли в 2000 році, вже після закриття бази, поблизу створили дачний кооператив, він оформив на себе шість соток і оселився тут. — Потрапив на «Скалку» на першому курсі, — розповідає Олег. — І коли побачив цей величезний буковий ліс, де ще залишилися ділянки пралісу, річку з прозорою водою, вдихнув тутешнє чисте повітря — одразу зрозумів, що це моє, і кращого місця годі й шукати. Закарпаття само по собі дуже красиве, а «Скалка» — одна з його перлин. У місті мені завжди бракувало простору, мабуть, через те, що народився і виріс у Рахові — найвисокогірнішому райцентрі України. Тому серед гір почуваюся більш захищеним. Комусь може здатися, що живу серед джунглів, але насправді це в місті панує закон джунглів з усіма його атрибутами — напруженим темпом, суєтністю, суцільним стресом і постійним очікуванням чогось несподіваного. А тут час плине спокійно й розмірено, змінюється лише природа, спостерігати за якою — суцільне задоволення. Кажуть, що кожна людина протягом життя ніби знімає фільм, який залишається з нею назавжди. Картини для фільмування тут набагато кращі й цікавіші, ніж у місті. На «Скалці» Олег живе від ран­ньої весни до першого снігу. А на зиму повертається до сім’ї в місто, де працює підсобником коваля. Він навмисно обрав роботу з вільним графіком і завжди з нетерпінням чекає весни, аби повернутися на дачу. Хоча навідує її й серед зими — почистити город чи запалити хмиз і нейтралізувати попелом природну кислотність ґрунту. Олег разом із батьком розчистив свою ділянку від криволісся, викопав на ній крини­цю (заглиблюватися довелося аж на вісім метрів, робота зайняла кілька тижнів), збудував із гілок і глини невелику хатинку й зайнявся натуральним господарством. Практично все він робить власними руками, майже без інструментів, при цьому намагається максимально дотримуватися здорового способу життя — харчу­ється лише екологічно чистими продуктами, в середині жовтня ходить по землі босоніж і навіть під час нашої розмови не сідає на ослін, а присідає навпочіпки, щоб оптимізувати навантаження на хребет. Певний час Олег утримував живність — кіз, овець, кролів, навіть вулик із бджолами. Проте догляд за тваринами забирав стільки енергії, що господар урешті-решт вирішив роздати їх людям. Він просто пішов у найближче село й почав питати: «Вам треба козу чи вівцю? Беріть просто так». А після того зайнявся садом і городом. — Уранці встаю, коли починає сіріти, — описує Олег свій щоденний графік. — Розкладаю вогонь, варю каву і деякий час просто сиджу й медитую. Налаштовуюся на новий день, планую його. Відтак беруся до роботи — із самого ранку заготовляю сіно, потім пораюся в саду і на городі. Влітку спускаюся до річки попла­вати, іноді й кілька разів на день. Люблю спостерігати за рибами, їх добре видно в прозорій воді. Дуже гарні й граціозні створіння, ловити їх для їжі не піднімається рука. Далі готую обід. Моє меню майже цілком вегетаріанське, з власноруч вирощеної городини й садовини. А якщо закортить чогось дикоростучого, далеко ходити не треба — гриби, наприклад, ростуть просто на городі, різноманітних ягід довкола теж достатньо. З міста привожу хіба що сіль і олію, без хліба спокійно можу обійтися. Основа моєї їжі — три «к»: картопля, капуста й квасоля. Полюбляю різноманітні зелені супи, навчився варити навіть із лободи (вона добра, доки не зацвіте). По обіді збираю й сушу дикі ягоди, прогулююся лісом. Працюю завжди з перервами, щоб робота не обтяжувала, а була в задоволення. А якщо дощить, сиджу під навісом біля вогню й читаю. Ось моє останнє чтиво (показує на розгорнуту книжку «Ім’я рози» Умберто Еко). Деякі люди платять шалені гроші за Канари чи Мальдіви, а я маю все задарма. Створив собі власний парадиз… Поряд із ділянкою тягнеться електрична лінія, однак підключатися до неї Олег навіть не планує. Принципово не має навіть мобільника, віддаючи перевагу прямим контактам. Давні друзі такий спосіб життя не дуже сприй­мають, вважаючи Олега диваком. Якось на «Скалку» приїз­див колишній однокурсник, тепер — успішний бізнесмен, і переконував «повернутися до людей», обіцяв допомогти з роботою. Проте у відповідь почув: «Мені тут цікавіше». — Якщо в дружини невідкладні справи, і вона не може із сином приїхати сюди, іноді не бачу людей і по кілька тижнів, — каже Олег. — Але це для мене не проблема. І ще — я зовсім не втік від сім’ї, як комусь може здатися, у нас повна гармонія. До речі, ми з дружиною навіть познайоми­лися на «Скалці» в студентські роки. Звичайно, вона не заперечувала б, якби я цілий рік жив у міс­ті й заробляв купу грошей, про­те приймає мене таким, яким я є. Як на мене, цивілізоване суспільство — пластикове, дуже залежне від технологій і відірване від природи. Воно мені не до вподоби, у місті я просто задихаюся… Кілька років тому в Олега з’явилося хобі, яке перетворило його на місцеву знаменитість, — будівництво. Перша хатинка, зведена разом із батьком, протрималася найдовше — чотири роки. Після неї Олег щороку власноруч будує для себе нове помешкання. Архітектурні творіння виходять настільки чудернацькими, що подивитися на них ходять мало не туристичними групами. Першим таким житлом був сплетений із лози та обмазаний глиною десятигранник. Хатка всередині мала камін, а зовні була вкрита осокою і виглядала дуже мальовничо. Наступного року на її місці з’явилося щось схоже на колибу із сіна. По суті, це була копиця, але облаштована таким чином, що всередині можна було безпечно розкласти відкритий вогонь (дим виходив назовні через сплетений із лози та обмазаний глиною димар). Утім, «копиця» мала один істотний недолік — у сіні звили гнізда щури й узялися тягати припаси, тому з нею Олег розлучився без особливого жалю. Наступною була дуже оригінальна мазанка з глиняним дахом. Навесні її стіни й дах поросли дерном, і на відстані хатка нагадувала вкритий травою пагорб. Її Олег теж розібрав, щоб побудувати щось нове, інакше. Кожне своє житло «архітектор» фотографував на згадку, та фотокартки, на жаль, не збереглися. Минулого року на «Скалку» навідався якийсь візитер, котрий відрекомендувався дизайнером, випросив в Олега фото разом із негативами, щоб використати у своїй роботі, і зник без сліду… Цьогорічна архітектурна фантазія, напевно, найцікавіша з усіх — це півтораповерхова глиняна споруда, що височить на шести колонах і здіймається над землею метрів на сім, викликаючи подив і захват у людей, котрі зрідка проходять поряд. У головну кімнату цієї «хати» треба підніматися драбиною, її площа — приблизно п’ять квадратних метрів. Зверху облаштував горище-мансарду для зберігання різноманітних речей, а вінчатиме споруду вкритий в’язанками осоки дах. Житло поки що не закінчене, тому господар попросив не знімати його «на повен зріст». — Кілька років тому мене почало цікавити, як жили наші пращури в доісторичні часи, — пояснює своє захоплення Олег. — І поступово я почав експериментувати, намагатися відтворити їхній спосіб життя. Дещо прочитав у спеціальній літературі, щось запозичив з історичних романів. Житла, схожі на моє теперішнє, будують у Амазонії. Я зробив його практично без інструментів. Каркас поставив з гілок, скручених бадиллям, а стіни вимурував із саману. Глину мішу босими ногами, поступово додаючи вирвану з корінням траву — такий саман міцніше триматиметься. Коли розчин готовий, починаю наносити його шар за шаром на каркас. Робота тривала, але я не поспішаю. Внизу, між колонами — місце для вогню, який підігріватиме підлогу кімнати. Я дуже люблю відкритий вогонь, можу довго дивитися на нього, це цікавіше, ніж, наприклад, телевізор. Головне приміщення комусь може здатися невеликим, але насправді місця в ньому вистачить не лише мені, а й дружині із сином. Там буде навіть камін. Теоретично можна було збудувати щось більше, але навіщо? Багато кімнат мені не потрібно — в них усе одно неможливо бути одночасно. Із дахом доведеться трохи поморочитися. Цьогоріч було кілька паводків, осока біля берега замулена, тому треба нею запастися завчасно, а то згниє. А доки житло не готове, ночую на відкритому повітрі під навісом. На землю стелю овечу шкуру, на якій можна лежати навіть на снігу, зверху вкриваюся кількома ковдрами. І хоча температура вночі о цій порі не більше п’яти градусів, мені не холодно, бо нагріті вогнищем глиняні колони поступово віддають своє тепло. У цій хаті планую пожити до морозів і кілька місяців наступного року. А затим знову вигадаю щось нове. Будувати — це моя карма… Під впливом неспішної, розміреної розповіді про життя на «Скалці» виникає враження, що Олегові серед дикої природи вдалося віднайти те, чого годі шукати в місті з його напруженим темпом, — внутрішній спокій і душевну рівновагу. І хоча природний парадиз знаходиться зовсім близько від цивілізації, тут ніколи не буває автомобільних тисняв чи вуличної злочинності, сюди не доходять «меседжі» вітчизняних політиків з їхніми безперервними чварами, а тому, хто веде натуральне господарство, не страшні наслідки глобальної фінансової кризи. Для людини, що живе в гармонії з природою, ночівля просто неба, під тріск хмизу в багатті дає набагато більше насолоди, ніж задоволення амбіцій у вічній гонитві за благами цивілізації, що мають сумнівну цінність. Утім, будь-які цінності, як відомо, дуже відносні. Активній, дієвій людині, що звикла перебувати у вирі подій і не уявляє життя без Інтернету, тиждень робінзонади видався б цілою вічністю. Такий урбаніст, напевно, врешті-решт завив би до зірок з нудьги. Олегові це не загрожує. — Більшу частину часу проводжу наодинці, — каже він. — У мене натура самітника, я більше люблю спостерігати за цивілізацією, ніж брати в ній участь. У психології є таке поняття — homing — місце, де людина почувається, як удома — затишно, комфортно й легко. Для мене це місце тут…


ПОВІДОМЛЯЙТЕ СВОЇ НОВИНИ В РЕДАКЦІЮ "РІВНЕ ВЕЧІРНЄ": Тел./Viber/Telegram: +380673625686

Читайте також