У радянські часи він був головною спортивною зіркою Рівненщини. На чемпіонатах світу з веслування на каное уродженець Березного Юрій Гурін сім разів здобував «золото», один раз «срібло» і двічі «бронзу. Після розвалу Союзу Юрій Гурін поїхав шукати кращого життя за кордон. Про своє спортивне минуле та сьогодення, а також про те, де у Рівному хотіли збудувати веслувальний канал, семиразовий чемпіон світу розповів читачам «РВ».
— Як Вам, хлопцю з Березного, вдалося потрапити до збірної СРСР, стати чемпіоном світу?
— Потрапити в збірну СРСР і рік там протриматися було дуже складно. За тобою стояло сто людей, які чекали на твою помилку. Маленька помилка — і на твоє місце ставлять іншого. Як це мені вдалося? Напевно, завдяки здоров’ю, а ще везінню. У 1981-му в Березному відкрили спортінтернат, куди набрали 14-15-річних юнаків, серед них був і я. Через три роки я вже виступав у Москві на «Дружбі-84». Потім потрапив до спортроти у Житомирі, де зустрів свого напарника Валерія Вешка. З ним на каное-двійці ми виграли спочатку армійські змагання, а потім Спартакіаду студентів. У 19 років мене включили до другого складу збірної СРСР, а через рік і до основного. У 1987-му на моєму першому чемпіонаті світу ми стали чемпіонами на каное-двійці на дистанції 1000 метрів і вибороли «срібло» на 500 метрів.
— Але на Олімпійські ігри до Сеула наступного року Ви не потрапили?
— У відбірковому запливі ми зовсім трішки, як то кажуть, носик програли парі з Молдови та Білорусі. Від Радянського Союзу брала участь лише одна пара, тож ми поїхали до Сеула, але як запасні.
— Решту шість золотих медалей чемпіонату світу Ви здобули вже на каное-четвірці.
— Так вже склалося, що після Олімпійських ігор в Сеулі ввели у веслуванні ще одну дисципліну — каное-четвірку. І упродовж наступних трьох років наша команда-четвірка не програла жодного старту, здобувши шість золотих медалей на чемпіонатах світу. Ще дві «бронзи» я виборов на двійці.
— На Олімпійські ігри 1992 року до Барселони Ви вже не їздили.
— На той час я ще виступав, але вже не на тому рівні, щоб потрапити на Олімпійські ігри.
— Чи відчували наприкінці 80-х Ви себе зіркою рівненського спорту?
— Так. Коли приїздив до Рівного зі змагань, особливо з чемпіонатів світу, мене зустрічали в аеропорту біля трапа всі місцеві спортивні вожді. Потім були зустрічі і в обкомі, і в міськвиконкомі, премії різні виділяли.
— Хто, крім Вас, тоді ще був зірками рівненського спорту?
— Велосипедист Олег Чужда, важкоатлет Валерій Устюжин, веслувальник Анатолій Шарикін. Усі вони теж були чемпіонами світу.
— Після розпаду Союзу завершилася і Ваша кар’єра?
— Майже. Ще рік я позмагався за збірну Молдови. Але це вже був «захід» моєї кар’єри. Вирішив поїхати працювати за кордон.
— Тобто працювати їхали вже не за спортивним профілем?
— Так. У нас тоді все зупинилося. Треба була фінансова підтримка для сім’ї. Що у мене залишилося після спорту — хіба що квартира у Рівному. Ось так і жив — трохи тут, трохи за кордоном.
— А варіантів залишитися у Рівному, в спорті не було жодних?
— Наприкінці 80-х викликав мене якось тодішній очільник міста Віктор Чайка і каже: Юра, я мототрек збудував, мушу збудувати і веслувальний канал. Мав бути канал від басівкутської дамби в бік вулиці Степана Бандери, вздовж дитячої залізниці. На його будівництво виділили кошти, розробили проєкт. Але прийшов новий мер і вирішив ці кошти спрямувати на інші цілі. Можливо, якби був той канал, то все б склалося інакше.
— Веслуванням на ветеранському рівні займаєтесь?
— Вже років сім беру участь у складі збірної України у ветеранських змаганнях на човнах-драконах, змагався у Венеції, у Таїланді. Дуже цікаво. Купив собі каное, весло. Торік, щоправда, були лише одні змагання у Києві.
— Про роботу тренером не задумуєтесь?
— Зі спортсменів високого рівня рідко виходять хороші тренери. Запрошення були, але поки що такого бажання немає. Обмежуюся тим, що допомагаю у проведенні у Рівному дитячого турніру мого імені. Це щорічні змагання, завжди багато дітей приїздить. Мені це дуже приємно. Шкода лише, що умови на Басівкуті не дозволяють зробити ці змагання більш масштабними.
