Рівненський бізнесмен Сергій Дем’янков — людина цікава хоча б тим, що постійно береться за справи, які в наших умовах не є гарантовано прибутковими, а навпаки — новими, тому й ризикованими. Спочатку торгував побутовою технікою у магазині «Фокстрот», директорство в якому покинув заради кінопрокату. Ставши директором кінотеатру «Україна», одразу зробив його кінопалацом і почав влаштовувати тут концерти «зірок» шоу-бізнесу. Два роки тому про нього заговорили як про спідвейного організатора, а пізніше — й керівника нового клубу «Каскад». Він вважає, що кожна з його справ доповнює одна одну. Хоча наголошує, що особливо хизуватися досягненнями не любить.
— Звідки таке бажання у фізика-теоретика за освітою кожні років п’ять змінювати діяльність? — Насправді я не змінюю, а доповнюю чимось новим. Настає момент, коли справи у бізнесі налагоджуються так, що він починає працювати самостійно. А ти лише контролюєш, трохи щось корегуєш. Тим часом з’являється більше вільного часу. Власне, так було і зі мною: починалося з торговельного бізнесу, потім з’явився кінотеатр, почали проводити концерти, зараз ось спідвей… — Якщо наприкінці 90-х років займатися торгівлею починали майже всі бізнесмени, то ви перейшли на новий і ризикований вид діяльності — кінопрокат. Як виникла така ідея? — Починалося із звичайної статті у журналі — про особливості кінопрокату в Україні. Знайшов і прочитав декілька іноземних видань про те, що відбувається в цій індустрії, про нові тенденції. Усе зважив, і почали працювати. — Звісно, ідея — це одне, але ж на практиці почати цю справу не так просто. Хтось підказував? — Мабуть, тут допомогла «технічна» освіта. Хоча розвиток почався після поїздки у Київ та відвідання мережі кінотеатрів «Кінопалац», яка тоді лише розпочала свою діяльність і також шукала партнерів. Нашу ідею відродження кінопрокату в Рівному там сприйняли «на ура». — Кінотеатр «Україна» тоді хоч з перебоями, але працював. Як вам вдалося знайти спільну мову з тодішнім керівництвом? — Починали ми зі звичайного договору про співпрацю. Потім перейняли на себе деякі юридично-бізнесові моменти. Згодом постало питання ремонту… — Наскільки швидко окупилися ті мільйони, які були вкладені у ремонт? — Я, чесно кажучи, зараз не скажу, як швидко і в якому обсязі нам повернулися витрачені на ремонт гроші. Це були довгострокові капіталовкладення, тому ми не розраховували швидко їх «відбити». Головне, щоб кінотеатр постійно працював і приносив гроші. — До речі, про ремонт. Гарний фасад вже не компенсує ті незручності всередині залу, які відчувають глядачі. Зокрема, йдеться про старі сидіння. Коли кінотеатр плануєте оновити повністю? — Зрозуміло, на це теж потрібні гроші. Сьогодні кінопалац «Україна» стоїть перед питанням правильного капіталовкладення. Ремонт потрібен, але який саме? Ремонт залу чи поділ його на декілька — це питання поки що не вирішене. З одного боку, ми отримаємо декілька залів з можливістю одночасного показу кількох фільмів — фінансово для нас вигідний крок. З іншого — ми втрачаємо найбільший у місті концертний зал. Поки однозначної думки немає. Але незабаром ми таки визначимося і розпочнемо роботу. — Тим паче, що вже є конкуренти, які намагаються динамічно розвиватися... — Думаю, вони також розуміють, що цей вид бізнесу потребує постійних вливань грошей — оновлення апаратури, умов кінозалу. Проте наявність конкуренції нам вигідна! Насамперед тому, що це дає розвиток кіноіндустрії в Рівному, збільшується відвідуваність кінотеатрів. Чим більше кінотеатрів, тим більше люди ходять в кіно — інтерес глядачів постійно зростає. За ті десять років, що я в цьому бізнесі, помітив, що кожен рік дає приріст відвідуваності. З появою кіноцентру «Ера» любителів кіно у кінотеатрах стало ще більше. — Виходить парадокс: чим більша конкуренція, тим більше кінотеатри можуть розраховувати на прибуток… — Це називається «повернення людей у кінотеатри». Звісно, нам ще далеко до тих радянських часів, коли неможливо були придбати квиток на кіносеанс. Хоча такі моменти у нас були — ми «завантажували» повні зали, чим пишаємося. Навіть нагороду від центрального Кінопалацу отримували за максимальну кількість людей, які прийшли у кінотеатр протягом одного дня. Не пригадаю, який це був фільм, мабуть, щось із голлівудських блокбастерів. — Якщо «кіношний» бізнес розвивається, то що відбувається з концертною діяльністю? Вона згортається? — Ні, ми продовжуємо практику концертів. Інша справа, що зараз їх стало менше, ніж раніше. Якщо у 2003 році ми могли робити виступи «зірок» один раз на 17 днів, то сьогодні такого собі дозволити не можемо. Все залежить від глядачів і їхньої можливості платити за вхід. Витрати організаторів зростають — гонорари залежать від курсу долара. Тому концерти стали дорожчими для публіки. — А для вас цей бізнес був прибутковим? — Він і зараз приносить прибуток, інакше не було б сенсу ним займатися. Він важкий у плані передбачуваності — іноді дуже складно вгадати, чи розкуплять на цього артиста квитки. Тому нині я не хочу робити всі підряд проекти, а лише ті, які цікаво робити мені. Нехай це буде два концерти за сезон, але такі, щоб потім було приємно згадати. — «Найсвіжіший» вид бізнесу — спідвей… — Я б не сказав, що це бізнес. Він прибутку не приносить. І не може він давати прибуток. Ця діяльність вимагає насамперед вкладень — грошей, часу, фізичних сил. Спочатку це пошук людей, котрі готові вкладати гроші у спорт, не думаючи про прибуток. Програма-максимум, яку ми ставимо перед собою — у кінці сезону виходити «на нуль», тобто не бути збитковими. — То для чого досвідченому бізнесмену майже збиткове заняття? — Можливо, настав момент, коли хочеться зробити щось для самореалізації. У спідвеї я завжди був лише вболівальником. Проте нині я отримую «кайф» від цієї роботи: коли хлопці виграють якісь змагання, коли починають їздити зовсім малі спортсмени, коли ми отримали Кубок європейських чемпіонів. — За останні років сім розвиток цього спорту в Рівному супроводжувався скандалами на рівні менеджменту — постійно хтось з кимсь не міг поділити гроші. Ви прийшли сюди у той час, коли довіра вболівальників до організаторів була мінімальною, тому сприймали вас з іронічною посмішкою. Черговий ризик? — У тому-то й була проблема, що людям набридла ситуація — кожен рік — новий клуб, постійні чвари. Я спробував перевести це на інший рівень. Насамперед ми намагалися нормалізувати стосунки між самими спортсменами, між спортсменами та керівництвом. Я хочу, щоб все у нашому клубі будувалося «по-людськи». Щоб у спідвеїста не виникло бажання вкрасти якусь деталь чи ще якось обманути президента клубу, і навпаки. — Чи можливе існування «Каскаду» без втручання влади? — Без влади у нас мало що можливе. У нашому випадку міська влада — це підтримка і допомога. Причому не все зводиться лише до «дайте грошей». Допомагає авторитет людей, які займають посади, деякі їхні поради. Взагалі будь-яка спортивна структура не зможе існувати без сприяння влади. «Не проси грошей, а всім іншим — допоможемо!». — Це жарт? — Жарт, в якому є частка правди. Я не приходив, зокрема, до того ж Торгуна лише з проханням допомогти нам фінансово. Важливе просто сприяння — зокрема, листи до певних організацій, які допомагають вирішувати якісь проблеми. Знову ж таки, тут працює авторитет влади. — За два роки спідвейної діяльності вже з’явилися ті, хто ставить вам палиці у колеса? — Такі люди завжди є. Проте я у житті намагаюся з ворогів робити друзів. Не повинно бути ворогів — хай будуть конкуренти. Конкуренція — це нормально, це навіть цікаво. Коли ти починаєш думати не про шкоду для ворогів, а про необхідність свого розвитку, в тебе все починає працювати. — Для багатьох успішних бізнесменів наступний крок у розвитку — політика. Директор і президент Дем’янков бачить себе у ролі, наприклад, депутата? — Я, мабуть, до політики ще не дозрів. Ця сфера вимагає від людини певної перебудови — треба себе змінювати. Сидіння на сесіях — це не моє.
