Биков зняв кіно про провінційного сантехніка. Журналістам центральних ЗМІ новітній Афоня не сподобався. Вони почали тролити Бикова, демонструючи гарну професійну підготовку і столичний снобізм.
«Там, где есть пространство для сложного клубка коллизий, постепенного проявления многослойных характеров и сделанных на этой основе выводов о системных проблемах российского общества, автор предпочитает поделить мир на хороших и плохих. И эта неверная базовая посылка образует адские нарративные завихрения. Юрия Быкова подводит идеализм. Свойство, которое в наших широтах принято воспевать — что-то вроде экзистенциальной слепоты, не позволяющей разглядеть сложность мироустройства и противоречивость человеческой природы. Социум, где единственный метод борьбы с несправедливостью — спорадический героический поступок, где «делать» первично по отношению к «думать» — результат именно такого взгляда на мир. Вроде бы радикального, но на деле превращающего страшную и сложную Вселенную в поле боя с понятным раскладом».
А ось мені, кіноглядачу з чималим стажем, до останніх кадрів стрічки «расклад» не був «понятний». І хто вийде переможцем з «поля бою», незважаючи на весь свій досвід і інтуїцію, я не здогадався. А ще, з якогось дива, я розпереживався за долю головного героя, чим сам себе неабияк здивував, бо до цього не куштував емоцію співпереживання вже декілька кіносезонів поспіль. Ой, чую, не обійшлось без диявольських «нарративных завихрений». Що ж це там такого начаклував режисер Юрій Биков? Спробую розібратися без використання слів — спорадично та екзистенціально. (Слова екзистенціалізм взагалі боюсь. І не тільки тому, що його зміст постійно від мене вислизує. А й через те, що його важко вимовити. Рівненська письменниця Ірина Корсунська стверджує — навіть дехто з кандидатів філософських наук наших місцевих вузів вимовляє це слово не інакше, як екзистенціоналізм (правильно — екзистенціалізм).
...Гроші, виділені на ремонт немаленького гуртожитку, успішно вкрадено. Гуртожиток перебуває в аварійному (навіть критичному) стані й ось-ось стане могилою для багатьох сотень мешканців. Студент-архітектор, а за сумісництвом сантехнік ЖЕКу, б’є на сполох. Його знань достатньо, щоб діагностувати невиліковну хворобу споруди, жити якій залишається лічені години. Батьки міста збентежені й гарячково шукають вихід із патової ситуації. Треба ж якось людей врятувати і у в’язницю не сісти. Пріоритет, звісно ж, за «не сісти». Це коротенько — фабула стрічки. Щодо змісту. Кінострічка «Дурак» режисера Бикова — це спрощена версія скандального «Левіафана». Маленька людина протистоїть монструозній державній системі. Як і позаминулорічна робота режисера — «Майор», нова картина — жорстка соціальна драма, позбавлена жодних сентиментів. Не випадково автор присвячує її пам’яті Олексія Балабанова — загальновизнаного короля російської кіночорнухи. Режисер не запарюється з вимальовуванням напівтонів. У нього біле — це біле, а чорне — це чорне, щоправда, з поодиноким вкрапленням декількох білих цяточок. Через це він і втрачає голоси кінокритиків, які жваво заповнюють першу сторінку звинувачувального протоколу. Але тим самим режисер розширює аудиторію картини за рахунок менш вибагливих кіноглядачів. Так, його метафори грубі. Так, його персонажі зліплені за шаблонами. Все це, безперечно, смертний гріх для високохудожнього твору. Але, уточнимо, — реалістичного твору. А якщо перед нами не реалістична драма, а притча? Як бути тоді? «Дурак» — кіно метафоричне, просте, міцно зшите і водночас брутальне, як проза Захара Прілєпіна. Головною піснею кінокартини режисер обрав «Спокойную ночь» Віктора Цоя. Пам’ятаєте: «Ночь сильней, ее власть велика...». Ці слова, на мій погляд, більше підходять на роль девізу стрічки, аніж офіційний слоган — «чи встигне він всіх врятувати». У кожному темному царстві є свій «луч света». У Бикова — це взірцево порядний бригадир сантехніків. Перед нами не хто інший як князь Мишкін власною персоною, який виріс і живе у скромній батьківській хрущовці — в чесній бідності. Порядна і чесна людина — посеред непорядного і нечесного суспільства завжди виглядає як ідіот, хоч за часів Достоєвського, а хоч у ХХІ столітті. Не цурається Биков і біблійних асоціацій. Сантехнік-Спаситель прийшов, щоб розплатитися своїм життям за гріхи малосимпатичних маргіналів... Однак кінокритиків літературні асоціації не розчулили: «Дурак» — сурогатне кіно, з сурогатним героїзмом сурогатного сантехніка». Ця оцінка була б справедливою, якби картину оцінювало журі арт-хаусного фестивалю. Але ж Биков знімає не арт-хаус, а чорнуху для широкого вжитку. Тому і розжовує все до дрібної кашки, аби не дай Бог, ніхто із глядачів, не вдавився складною кіностравою.
Щодо сурогатного сантехніка. Наприкінці 2000-х, під час ремонту квартири, я стикнувся з серйозною сантехнічною проблемою. Пересічні сантехніки спасували. І тоді я запросив якогось Андрія, кращого, на той час, спеціаліста рівненської «Домової служби». Андрій вмикнув свій смартфон-аудіоплеєр і взявся до праці. Проблеми — як не бувало. Але мене здивував не професіоналізм сантехніка, а те, що він слухав під час роботи. Ви думаєте, це був шансон чи попса, як у рівненській маршрутці? Хард- чи прог-рок? Може, модерний джаз? Ні! Ні! І ще раз — ні! Сантехнік слухав лекцію сучасного філософа-метафізика. На кшталт Бердяєва чи Флоренського. Я зустрічав у своєму житті десятки різноманітних сантехніків. Але те, що відбувалось у моїй квартирі, виходило за межі реалізму. Тим більше — критичного реалізму. Сальвадор Далі на моєму місці від заздрощів, певно, викинув би у вікно всі свої пензлі та назавжди перестав би бавитись фарбами. Якщо у світі є сантехніки-філософи, то тим більше знайдуться клінічно чесні сантехніки-альтруїсти. І жоден кінокритик не переконає мене у зворотному...
