Позавчора добрі люди нагадали, що від часу виходу першого числа газети «Рівне Вечірнє» минуло рівно тридцять років. Чи є це, як кажуть журналісти, «інформаційним приводом»? Чи варто з такої нагоди чекати привітань або, прости Господи, нагород «з нагоди ювілею»? Чи краще замислитися над іншим. Бо щось давно ніхто на нашу газету смертельно не ображався, не кажучи вже про погрози чи напади.
Не те що у старі часи, коли на нашу зовсім молоду на той час газету хто тільки не нападав. 1992-го намагалися підпалити, кинувши у розбите вікно «коктейль Молотова», 1993-го заблокували банківські рахунки, 1994-го міський голова подав до суду позов з вимогою закрити газету, 1995-го у нас намагалися описати майно, 1996-го присилали бандитів з погрозами… Про судові позови на шалені мільйони мовчу, це було тоді як вранішня зарядка… Нарешті 2000-го привели до стін редакції купу дурнів, які побили вікна і написали на стіні, що я жид… Оце було життя! А що тепер? Ну зателефонує раз на місяць хтось ображений, запитає: «Що ж ви так?». І практично все. Жодного адреналіну! Не скажу, що я цим не задоволений — жити, не чекаючи щодня нової капості від героїв наших публікацій, якось спокійніше. Та й ворогів наших все більше стає на тому світі, а на цьому якщо і додається, то хтось зовсім дрібний… Про великих не згадую — боротись з інтернетом та соцмережами сенсу немає. Залишається одне — працювати, як і раніше, як усі ці попередні роки, не рахуючи їх. І рано чи пізно з нами щось таки знову трапиться. Що саме? Не знаю. Ніколи не знаєш, чим обернеться твоє надруковане слово, як його зрозуміють ті, про кого ти насправді й гадки не мав. Тому бажати з нагоди ювілею слід не нам. Це ми маємо бажати людям і надалі нас читати, знаходячи у прочитаному привід для радості й смутку, тривоги і надії, сміху та гніву. Ми ж заради вас готові терпіти усе. Бо згоріти не страшно — страшно загнивати, рахуючи роки!