Ми познайомились під час вступних іспитів до педагогічного інституту. Він виділявся тим, що був у парадній формі сержанта радянської армії. Напевно для того, щоб екзаменатори зважили на це і поставили вищий бал. За місяць ми вже навчалися в одній групі. Після начитки лекцій та поїздки «на картоплю» почались семінарські заняття.
Вже на першому він підняв руку і з дозволу ошелешеного викладача прочитав написаний ним вірш про класика світової літератури. Вірш безглуздий і тому навіть не смішний. Діагноз був очевидний — хлопця слід було відправляти на лікування до психіатричної лікарні, а згаданий вірш долучити до історії хвороби. Але цього не сталося. Навпаки — згаданий горе-поет став невдовзі загальним улюбленцем викладачів, включно з деканом та замдекана. А як не любити студента, який не пропустив за роки навчання жодної лекції, жодного семінару, жодного суботника, жодної демонстрації! Причому завжди сидів у першому ряду і ретельно конспектував все що треба, а у вільні від записування хвилини віддано дивився в очі викладачу! Не пив алкоголю, не курив цигарок і не бігав за дівчатами! А ще був членом КПСС! Не думаю, що викладачі не знали, що перед ними повний бовдур. Досить було послухати, що він говорить. Але говорив він майже завжди по заздалегідь написаному і тому без проблем здавав усі заліки та екзамени. Одна біда — у диктанті, який ми, майбутні вчителі мови та літератури, писали перед випускними іспитами, він зробив шістнадцять помилок! Нагадаю, що восьмикласник тих часів одержував «двійку» за п’ять помилок у такому диктанті! Це не завадило нашому герою одержати диплом і влаштуватися на роботу у школу номер два, що і нині стоїть неподалік «Лебединки». Упродовж без малого чотирьох років усі скарги учнів та їхніх батьків на те, що їх навчає повний ідіот, залишались без уваги. І бути б йому незабаром директором школи, якби серед його учениць не опинилася онучка першого секретаря обкому. До дівчинки таки прислухались і… Ні не вигнали ідіота з тої школи, а лише перевели до приміського села, де цей комуніст ще певний час знущався над бідолашними дітлахами аж поки не настала «пєрєстройка». Востаннє я його бачив років зо двадцять тому у ролі рознощика гарячих обідів. Чи могло бути інакше? Авжеж! Якби нашого ідіота направили після інституту не у школу в центрі міста, а до села. Там би він зі своїми «здібностями» став би за кілька років директором школи, а потім завідувачем районного відділу освіти. Це щонайменше. Запитаєте, як таке можливо? Дуже просто: я сам колись викладав у випускному класі сільської школи біологію, з якої мав колись у школі «трійку», та англійську мову, хоча у школі та інституті вчив французьку, вивчаючи англійську для себе по піснях «бітлів». Головне було вчасно писати плани уроків, заповнювати журнал і ставити оцінки. Ну і щоб діти у класі не галасували! Та повернемось до нашого ідіота, який, на жаль чи на щастя, так і не зробив кар’єри. Не пощастило йому! Зате щастило іншим. І щастить досі!