Є українське народне прислів'я: "Хто вкакався? Невістка!". Для російських кінематографістів такою "невісткою" є українець. Хто зрадник? Тут і гадати не треба. Звісно ж, він — хохол. Чи то вчинок Мазепи завдав такої глибокої психологічної травми росіянам, що вони вже 300 років не можуть оговтатись? Чи то кінематографісти інтуїтивно відчувають настрої Кремля і наввипередки намагаються прислужитись владі? Результат — однаковий. Незалежно від жанру кінострічки, якщо за сюжетом має бути зрадник, це буде хохол, і крапка. Навіть до мелодрами про адміральський адюльтер сценаристи приліпили епізод із зрадниками-хохлами.
На неосяжних сибірських просторах українці зраджують Колчака і переходять на сторону червоних. Зауважте, перехід російських білогвардійських полків на бік більшовицької Росії — це класово правильний, природний поступок. А українець, за російською кінематографічною логікою, завжди буде винуватий, як та "невістка". Пішов до червоних — зрадив адмірала. Не пішов — зрадив справу робітників і селян. Самому Колчаку зраджувати дружину, а його коханці зраджувати чоловіка — дозволяється. Це ж бо не зрада — це кохання. Стараннями пропагандистів-кінематографістів на території РФ ненав'язливо, але цілеспрямовано проводиться кампанія із заміни старого, перевіреного часом, біблійного терміна "іуда" на модерновий — "хохол". І відбувається це за мовчазної згоди російської влади. Від Росії ми чуємо: з одного боку — безкінечне базікання про єдиний економічний простір, братні слов'янські народи, Київ — "мать городов русских". З іншого — постійне нелогічне приниження: "хахол — предатель, мать его…". Принижують, як правило, того, хто не в змозі адекватно відповісти. Це як на дитячому майданчику амбал кривдить слабшого, бо знає, що "здачі" не отримає. Я маю на увазі й кінематографічну "здачу" у тому числі. Так, сьогодні Україна не має кінематографа. Але рано чи пізно він з'явиться. І ми обов'язково знімемо військовий бойовик, за реальними подіями, про те, як влітку 1943 року УПА успішно боронила Волинь від карателів — російських козачих підрозділів на службі у третього рейху. Не хотілося б через банальність згадувати найвідомішого у новітній російській історії зрадника-генерала Власова. Але не можна не брати до уваги факт, що у полон він потрапив також через зраду. Простий російський селянин, староста маленької "дєрєвєнькі", загубленої серед лісів, сповістив німців про підозрілих, що переховуються у селі. Прибулі німці і виявили у клуні командувача розгромленої армії. Символічно — майбутнього легендарного зрадника зрадив сам російський народ. Є таке російське прислів'я: "В чужом глазу соломинку увидит, а в своем бревна не заметит". Це якраз про сучасних російських кінодіячів… Свіжа кінострічка з короткою назвою "Шпигун" є екранізацією шпигунського роману Бориса Акуніна. Сюжет — протистояння гітлерівських геніальних розвідників і сталінських мужньо-сексуальних контррозвідників. Стилістика — комікс. Тому глядачам, котрі виросли на реалістичних шпигунських драмах на кшталт "17 миттєвостей весни", слід перед переглядом опанувати себе. Комікс — це сучасна міська казка, з відповідною естетикою та антуражем. Щоправда, ні Бетменом, ні Людиною-павуком чекісти над Москвою, дякувати Богу, не літають. Але фантазій вистачає і без цього. Картина зроблена професійно за всіма законами і жанру, і російської специфіки. Тут є все необхідне для успіху: і гумор, і романтика, і бойовик, і фантастика у межах допустимого, і несимпатичний українець — прислужник німецько-фашистського мілітаризму. Із діалогу російських контррозвідників, що чатують на ворожого агента: "Он что — иностранец? Да где-там — хахол!"…
