Не міг промовчати з приводу публікації Олександра Попова (далі – Шуріка) щодо образи, якої йому завдав Євген Селезньов (далі – Тунець). Як на мене, автор трохи невірно розставив наголоси у своїй статті. Спробую виправити колегу, якого добре знаю і поважаю за купу чеснот.
Отож, насправді Тунець не ображав Шуріка – він жодного разу не назвав його імені чи прізвища. Не назвав не тому, що не знає – знає він добре, а тому що боїться! Так, дорогий Шуріку, він тебе боїться, бо не знає які у тебе можливості. Коротше, поводиться як типовий дворовий сцикун, який поза очі дуже сміливий, а коли що, то «дядєнька, ето я нє про вас».
Наведу приклад із власного досвіду. Було це досить давно, десь у 2011 році. Саме тоді Олег Блохін залишив національну команду України і поїхав до Москви за великою зарплатою. Вищезгаданий Тунець тоді сказав щось про Блохіна нехороше у інтерв’ю по телевізору, мовляв, Блохін не тренер. Я згадав про це у своїй статті, зауваживши, що не годиться якомусь Тунцю судити про тренерські здібності Блохіна.
Я не тому написав, що вважаю Блохіна видатним тренером, а тому що Тунцю до Блохіна як до неба рачки. За пару днів Тунець знайшов десь мій номер і зателефонував. Спробував хамити і називати мене на «ти». Я йому сказав, щоб попустився. Потім пояснив, що йому не годиться ображати легенду нашого футболу і взагалі найкращого нашого футболіста усіх часів (я так вважаю). У відповідь Тунець ввічливо пояснив, що він моєї статті не читав, а йому просто про неї сказали. На що я порадив йому читати статті самому. На тому й закінчили. Більше не телефонував.
Який висновок? Таких як Тунець слід одразу ставити на місце. На жаль, Шуріку це зробити важко, оскільки у нього трохи інший ніж у мене стиль спілкування з людьми. Але думаю, нагода таки буде і я би на місці Шуріка не змовчав. Сказав би просто у вічі, що про цю істоту думаю. Тому що допомагає.
Ось ще один випадок, який стався теж вже досить давно. На один із виїзних матчів збірної федерація запросила кілька дітей, переможців якихось конкурсів. Діти були малі, тому летіли з мамами. Було це у холодну пору року. Тоді ще не було терміналу D і до літаків підвозили автобусами. Отож, на крижаному вітрі мами ведуть дітей до трапу. Раптом їх відштовхує адміністратор, що носить за футболістами труси – прапустітє каманду! Я підійшов до нього і сказав щоб пропустив дітей, а футболісти здорові – не замерзнуть. На що почув багатоповерхові матюки та образи від того адміністратора. Сказав йому у відповідь те ж саме, враховуючи мій більш широкий словниковий запас. Адміністратор проковтнув язика. Вже у літаку до мене підійшов Гливинський і запитав, що сталося. Я пояснив і запевнив, що буду говорити так із кожним, хто скаже мені криве слово, будь то хоч сам президент Кучма. І нічого – після цього я ще довго літав зі збірною і писав при цьому лише те, що бачив. Той адміністратор при зустрічі відвертався ну і Тунець з ним!
Тому Шуріку слід і надалі бути принциповим і не давати себе ображати. А хто куди піде пішки – час покаже. Коли що, поїдемо на виїзні матчі разом. Проситися не треба – самі Шуріка запросять. А Тунець тепер надовго замовкне. Принаймні я так думаю.
