Двоголовий орел цієї величної держави цупко тримав у своїх пазурах півсвіту. Один із його пазурів ковзнув навіть Каліфорнією. Десь неподалік Голлівуду знаходиться історичний пам’ятник Форт Росс — «російський форт», який охороняється американською державою.
Двоголовий орел цієї величної держави цупко тримав у своїх пазурах півсвіту. Один із його пазурів ковзнув навіть Каліфорнією. Десь неподалік Голлівуду знаходиться історичний пам’ятник Форт Росс — «російський форт», який охороняється американською державою. Уявляєте собі сюрреалістичну картину — Віннету і Чінгачгук скаржаться на безчинства блідолицих червонопиким мешканцям цього форту у штанях із червоними козачими лампасами. Під гаслом самодержавність, православність і народність держава завалила весь світ зерном і вологодським маслом, шокувала конкурентів зростанням свого ВВП і народжуваністю. Якось у цій країні з’явилися розумні люди — освічені й гострі на язик. Матросам на броненосці «Потьомкін» шепнули, що небачені досі, довгі звивисті макарони — спагеті — насправді це хробаки. І напівграмотні матроси повірили. Селянам пообіцяли землю, робітникам — фабрики і заводи. Ті також повірили. Гасло замінили на свобода, рівність і братерство, орла трансформували на серп і молот і почали будувати нову державу. Спочатку навіть були якісь успіхи і перемоги, однак давалися вони нелюдською ціною. І країна надірвалася. Розумні люди зметикували, що експеримент не вдався, і виїхали в переважній більшості за кордон. А народ залишився у своїй глибинці пити горілчаний сурогат. Каравани з маслом йшли тепер у зворотному напрямку, ВВП не тішив, діти перестали народжуватись, а дороги до храмів заросли бур’яном… Монамур — дивна назва невеликого села, що загубилося посеред суворої сибірської тайги. Тільки в одній з напіврозвалених чорних халуп вимираючого села ще горить лампадка біля старовинної ікони. Тут живуть останні її мешканці — віруючий дідусь і його семирічний онук. Дід вчить онука християнської моралі й не поспішає віддавати до рук цивілізації. Зрозуміло чому. На в’їзді до цієї самої «цивілізації» над трасою бовваніють, наче блокпост, залізобетонні Серп і Молот, безрадісні, як і тутешні мешканці. Люди живуть тут у спорудах і в умовах, які у ХХІ столітті інакше як архітектурний кошмар не назвеш. Пляшка горілки за тутешнім обіднім столом — звичний атрибут, як сільничка. Навколо розруха, злидні, бруд і похіть. Кохання тут має специфічні прояви, а секс — звіриний, хамський, повний зневаги до жінки, який не приносить задоволення жодному з партнерів. Апокаліптична картинка. Мілла Йововіч з її апокаліптичними монстрами з «Притулку зла» просто різдвяні зайчики. Невже ці мутанти і є сибіряки — носії міфічного сибірського здоров’я? Невже десь поряд такі ж безрадісні, нещасні постаті, вбрані у фальшивий китайський «адідас», виробляють відомі на весь світ екологічні, неймовірно корисні сибірські косметику і харчові добавки? Режисер В’ячеслав Росс полюбляє бавитись у символіку. Прізвище зобов’язує. Символічною є і назва його картини — «Сибір. Моя любов». Стилістично фільм Росса нагадує мексиканський шедевр Алехандро Іньяріту «Сука — любов». Декілька соціально загострених сюжетних ліній, що перетинаються, у вирішальну мить принесли мексиканцю 50 кінонагород, номінацію на «Оскар» і запрошення у Голлівуд. Останній охоче підхопив сюжетну знахідку Іньяріту й успішно втілив у власних фільмах «Вавилон» і «Зіткнення», які теж нахапались «Оскарів», «Глобусів» і «Пальмових гілок» як собака бліх. Так що режисер Росс добре знайомий з тенденціями сучасного кінематографа. Режисер-хірург буквально розтинає виразки сучасної Росії, видушує гній і навіть виписує рецепт для лікування. Символікою Росс наповнив і всю свою картину, до речі, цілком реалістичну. Хлопчик, що народився і сім років жив посеред тайги, — символ здорового майбутнього Росії. Дідусь — символ справжньої віри, яку старий намагається прищепити майбутньому. А далі події розгортаються так: майбутнє Росії необачно звалилось у глибокий, закинутий колодязь. Одинока немолода віра самотужки не може його врятувати і відправляється за допомогою до аморальної цивілізації. Дорогою віру атакує зграя здичавілих, голодних псів, що вискакують із-за згадуваного пам’ятника Серпу і Молоту. На допомогу приходить збірна команда з напівадекватного, контуженого на війні армійського капітана та юної повії. Віра приводить паріїв суспільства до колодязя — могили, де повільно помирає майбутнє Росії. Бойовий офіцер і його подруга рятують майбутнє і разом із пошматованою псами минулого вірою вивозять уазиком вітчизняного виробництва на широкий тракт. Титри, аплодисменти і злива кінопремій… Але я б закінчив цю вражаючу драму інакше. Десь там попереду наших героїв, наче бетонні Серп з Молотом, очікує свіжозбудована церква з пластиковими німецькими вікнами і китайськими вхідними дверми. Біля церкви стоїть розкішний мерседес, із-під ряси водія виглядає годинник вартістю 40 тисяч доларів. Мерс і годинник точнісінько такі, як і у відомого священика з Києво-Печерської лаври, який минулого літа дискутував із прискіпливим репортером. Уїдливий журналіст, натякаючи на дорогий аксесуар, запитує: святий отче, аткуда дравішкі? Батюшка не розгубився — Бог дав. А твоїх дітей Бог покарає за твої запитання. Сказав, змахнув рясою, сів у мерс і поїхав. Титри я пустив би після того, як герої , не зупиняючись, проїжджають мимо такої церкви.
