21-річний син військового пенсіонера Олександра з Рівного, колишнього командира тутешнього 55-го полку зв'язку, уже три роки служить у війську за контрактом. Полк, в якому служить син, відправили у зону антитерористичної операції одним з перших. Відтоді він приїздив додому лише один раз — у червні, коли мав відпустку на 12 днів. Склав сесію в РДГУ і повернувся на схід.
На руках сина Олександра помирав у гелікоптері 20-річний Тарас Якимчук з Мізоча Здолбунівського району. Від втрати друга молоді вояки пригнічені, та усі вони налаштовані рішуче. — Із сином спілкуюся щодня, — розповідає пан Олександр. — Він телефонує або пише СМС. У будь-який час користуватися мобільним у зоні бойових дій не можна. Син багато не розповідає, це заборонено. Знаю, що наші військові кажуть не все, а є операції, про які взагалі нічого не говорять. Найбільше дізнаюся новин із соціальних мереж, там найшвидше з'являються повідомлення про бойові дії. Коли закінчиться війна, не буду взагалі дивитися новини... Проблем із боєприпасами немає. Інше питання — наскільки швидко їх довозять до солдатів. Коли наші звільняють від терористів якийсь населений пункт і виявляють склади зброї та боєприпасів сепаратистів, то беруть їх собі. Гірше — з касками і бронежилетами, половина з них поганої якості. Я багато років прожив у Донецькій області, хоча в останні роки мешкаю в Рівному. Тепер деякі мої родичі воюють на стороні ДНР. Так, коли наші війська звільняють від сепаратистів населені пункти, дехто кричить, щоб вони забиралися геть. Але мій син розповідав й інші історії. Коли вони прийшли у Дзержинськ і піднімали український прапор, їм спершу теж кричали образливі слова, а потім прийшли інші люди, зі словами подяки, і їх було більше. А наступного дня люди несли нашим військовим все, що мали самі, — питну воду, продукти.
