Які оклади одержували вищі керівники СРСР протягом сімдесяти років радянської влади? І як сталося, що в суспільстві «рівності й братерства» процвітала закрита кремлівська економіка? Ці запитання цікавили багато поколінь радянських громадян, але відповіді ми одержуємо тільки тепер, коли були розсекречені документи кремлівських архівів.
Оклад Леніна «з’їла» інфляція Керманич світового пролетаріату висунув гасло: «Зарплатня чиновника повинна дорівнювати зарплатні робітника». Спочатку так і було: у грудні 1917-го Ульянов-Ленін затвердив собі місячний оклад у 500 рублів, що приблизно відповідало доходу кваліфікованого пролетаря в Петрограді й Москві. Знову ж, за пропозицією Леніна (і цей його заповіт формально виконувався аж до 1979 року), високопоставленим партійцям суворо було заборонено одержувати будь-які сторонні прибутки, включаючи гонорари. У результаті й без того куцу зарплатню першого лідера Країни Рад незабаром з’їла інфляція. Про індексацію ні Ілліч, ні його оточення не замислювалися: навіщо, якщо керманич все одно був на повному держзабезпеченні. Зате всі вдавали, ніби затвердженого йому грошового забезпечення голови Раднаркому вистачало і на безбідне життя, і на безкінечне лікування із залученням західних спеціалістів. Але, за спогадами очевидців, «найлюдяніша людина», дізнаючись подробиці секретного облаштування свого особистого життя за казенний рахунок, регулярно влаштовувала підлеглим «розноси». Чи стосувалася справа купівлі книг у його особисту бібліотеку, чи оплати праці прибиральниці в кремлівській квартирі, він вимагав негайно відмінусувати гроші від його зарплатні. Звичайно, якби так і відбувалося, Ленін заборгував би скарбниці років на сто свого утримання.
Сталін ввів систему конвертів Після смерті Леніна до матеріального забезпечення керманичів почали підходити вдумливіше, для початку засекретивши оклади партеліти. Сьогодні із зарплатнями керівників СРСР можна ознайомитися за партійними квитками, які зберігаються в архіві, де вся інформація про їхні прибутки, як на долоні. Як свідчить квиток №0000002, генеральний секретар партії більшовиків Йосип Сталін з початку непу і до 1935 р. одержував усього 225 рублів на місяць і сплачував з них партвнески в розмірі 6 руб. 75 коп., пише compromat. ru. Скромно, але деякі радянські республіки в ці роки просто голодували, а селяни працювали за трудодні. Вперше оклад «батька народів» підвищили в 1935 р. — до 500 рублів. Через рік Сталін одержував вже 1200 рублів (партвнесок — 36 руб.). На такі гроші можна було непогано жити: середня зарплатня на виробництві в СРСР тоді була приблизно в п’ять разів меншою. Напередодні «великого терору» Йосип Віссаріонович вирішив закласти матеріальну основу для боротьби з класовим ворогом, ввівши систему «конвертів» — неоподатковуваних щомісячних премій відданій номенклатурі. До кінця війни генералісимус мав дві тисячі рублів на місяць, а в 1947-му (в розпал голоду на Україні) його оклад зріс вп’ятеро — до 10 тис. рублів. Після цього сталінська получка відрізнялася від середньої по країні в дев’ять разів. Начебто не такий і величезний розрив, але не варто забувати, що тоді від чверті до половини заробітку в добровільно-примусовому порядку людям сплачували держоблігаціями. І тільки через десятки років валізи такої «зарплатні» поступово перетворювалися на «живі» гроші. Наступний мешканець кремлівських апартаментів, Микита Хрущов, протягом 15 років приносив додому лише 800 рублів на місяць (до деномінації 1961 р. — 8 тис. руб.). За мінусом партвнесків (24 рублі) та прибуткового податку. У 1956 році, коли інфляція набула загрозливих темпів, Микита Сергійович з властивою йому категоричністю заморозив оклади собі й іншим керівним товаришам, одночасно рубонув і по «сталінських конвертах». Мабуть, це також відіграло роль у його наступному скиненні. Якщо не вважати одного непорозуміння, за всі роки при владі «великий кукурузник» не одержав жодної премії! Непорозуміння ж полягало в тому, що зарплатню першого секретаря Компартії країна сплачувала Хрущову ще два з половиною місяці після відставки — до січня 1965-го. І лише потім йому призначили пенсію союзного значення в 500 рублів. Хрущов став останнім хазяїном Кремля, який жив на одну зарплатню.
Генсек-письменник Леонід Брежнєв героїчно успадкував аскетизм Хрущова і цілих дев’ять років одержував нещасливі 800 рублів (середня зарплатня в промисловості тоді була 150 руб.). Матеріальний добробут прийшов до Леоніда Ілліча в 1973 р. у вигляді Міжнародної Ленінської премії «За зміцнення миру між народами». Це не багато не мало — 25 тис. руб. У 1979-му, коли плеяда класиків радянської літератури поповнилася новим ім’ям, головним джерелом прибутків товариша Генерального секретаря стали гонорари. Величезні тиражі «Малої землі», «Відродження» і «Цілини» багаторазово перевидавалися у видавництві, що славилося високими гонорарами, ЦК КПРС «Політвидав». Що не дивно, адже, за неписаним велінням партії, ці бестселери повинні були стати настільними книгами в кожній радянській сім’ї. У тому ж році сімейний бюджет генсека-письменника поповнився десятьма тисячами Ленінської премії з літератури. Цікаво, що Леонід Ілліч чомусь не задекларував це в партквитку і позбавив партію 300 рублів внесків. Не гребував генсек і дрібними доробками. Наприклад, відповідно до особового рахунка Брежнєва в «Політвидаві» за 1982 рік, йому виписали гонорар у розмірі 10 руб. 99 коп. Настільки скромно була оцінена праця маршала СРСР за роботу над книгою «Стисла історія Великої Вітчизняної війни 1941—1945 р. Документи і фотографії». А добробут Генерального стрімко зростав. У липні 1979-го він заплатив партвнески із суми 21 132 руб., у травні 1980-го — із 17 780 руб., у грудні — із 30 150 руб. Усього за 1980-й особистий прибуток генсека склав 78349 рублів. Абсолютний рекорд був поставлений у 1981-му: 121 728 рублів. Збільшувалася і винагорода за неухильне зростання кваліфікації «керманича». З червня 1974 р. оклад генсека підняли ще на 488 рубликів. Чергове підвищення грошового забезпечення на 29 (?!) рублів Брежнєву піднесли в 1976-му. Тепер його получка дорівнювала 1317 руб. І раптом у 1978-му Леоніду Іллічу за непояснених причин зрізали 217 рублів! Неподобство тривало до травня наступного року, коли образу загладили, піднявши оклад спочатку до 1540, а через кілька місяців — до 1582 руб. Скажете, і це не настільки вже астрономічне забезпечення? Але треба врахувати, що купівельна спроможність рубля простих радянських громадян мало не вдесятеро відрізнялася від рубля хазяїв країни, оскільки отоварювалися вони в закритих спецмагазинах, за сміхотворними цінами, а партверхівка і взагалі жила «при комунізмі». Правління «найдорожчого» Генерального секретаря супроводжувалося розкладанням керівної ланки КПРС, бурхливим розквітом тіньової економіки, хабарами, злодійством і підкупом. Втім, для «бровеносця в потьомках», як охрестили в народі літнього носія, найбільшого в світі нагородного «іконостаса», це не було секретом. «Ніхто в нас не живе на одну зарплатню, — говорив у приступі відвертості Л.І. — Пам’ятаю, у молодості, у період навчання в технікумі, ми підробляли розвантаженням вагонів. І як ділили? Три ящики туди, один собі. Так всі й живуть». Всього за 18 років перебування біля керма партії й держави Брежнєв заробив близько півмільйона рублів. Простому радянському інженеру для подібних фінансових успіхів треба було б понад чотириста років...
Подвійна бухгалтерія залізного кадебіста... Борець за порядок і дисципліну Юрій Володимирович Андропов встановив собі по-справжньому спартанську зарплатню. При цьому варто врахувати, що до обрання на вищу посаду в КПРС Андропов регулярно одержував «брежнівську добавку» до окладу. Так, у травні 1976 р. ставку члена Політбюро було підвищено до 1100 руб., у 1982-му — до 1200. Але після обрання на посаду генсека Андропова ситуація різко змінилася. Оклад головного партійця було вирішено повернути на двадцять років назад, тобто до 800 «дерев’яних», які знецінилися на той момент приблизно вдвічі порівняно з хрущовськими. Втім, настільки небачена скромність була чистої води показухою, оскільки в повній недоторканності залишилася брежнєвська гонорарна система, від якої Ю.В. не збирався відмовлятися. Так що з врахуванням «приварка» (не оподатковуваного податками!) його місячний заробіток у січні 1984-го склав 8815 рублів.
...І останнього з «кремлівських старців» Костянтин Устинович Черненко не став, а точніше, не посмів ламати харизму скромності керманичів і на посаді генсека теж одержував призначені 800 рубликів. Щоправда, на відміну від Андропова, його оклад і на попередніх місцях роботи ніколи не перевищував цю суму. Зате він також був спокушений у письменницькому ремеслі й регулярно виступав у пресі з тезами з питань партбудівництва й ідеології. Так що в травні 1984-го гонорарна добавка до його зарплатні склала 1200, а в червні — 1700 руб. Заради справедливості треба зауважити, що ці суми проставлені в партквитку, з них були сплачені партвнески і податки. Втім, на тій же сторінці немає даних про 4550 рублів прибутку, що збереглися в архівному фонді «Політвидаву». Михайло Горбачов до 1990 р. одержував ті ж горезвісні 800 рублів — всього в чотири рази більше середньої зарплатні по країні. Підвищення відбулося тільки в 1990 році, після чого президент СРСР і генсек ЦК КПРС в одній особі став одержувати цілих 3 тисячі. Втім, у квітні 1991-го його президентське утримання було знищене інфляцією, розкрученою з його ж мовчазної згоди міністром фінансів СРСР Павловим.
Оклад Президента України «засекретили» Вважається, що епоха «слуг народу» закінчилася, настав час держменеджерів, яких суспільство наймає для надання «послуг населенню» з керування країною. Суспільство ж зобов’язується достойно оплачувати їхню працю. Сьогодні прибутки перших осіб країни перестали бути таємницею за сімома печатками, проте чиновники меншого рангу за власним почином намагаються повернути їм статус таємності. «Ох вже це споконвічне бажання підраховувати гроші в чужих кишенях!» — можливо, подумає читач. Але ми маємо на те повне право — як платники податків, за рахунок яких і існує вся «керівна» надбудова. Отож, за досвідом розвинутих країн, нормою вважається приблизно десятикратний розрив між окладом вищої посадової особи і середнього показника прибутків по країні; повинна дотримуватися і визначена залежність між утриманням апарата і валовим внутрішнім продуктом, який країна робить під його керівництвом. За декілька секунд через Інтернет можна одержати відомості про зарплатню лідерів усіх провідних західних держав. Офіційний місячний прибуток Джорджа Буша-молодшого становить $6540 (у середняка-американця — близько $2,2 тис., національний ВВП США — $8,1 трлн.). Збільшений у 2002 р. оклад російського президента Володимира Путіна — трохи більше $2 тис. — 60 із зайвим тисяч рублів (при середній в РФ зарплатні близько 4,8 тис. руб. і ВВП близько 13 трлн. руб.). При цьому, не претендуючи на абсолютну достовірність, зарплатня президента Грузії позначена в 400 ларі, що еквівалентно $183: у бідній країні й президент повинен жити відповідно. А от з інформацією про прибутки Леоніда Кучми вийшла несподівана заминка. Такої не вдалося роздобути ні на офіційному сайті, ні в прес-службі адміністрації Президента за добу (!) ретельних пошуків. З журналістом затіяли «футбол»: кожен із рекомендованих прес-службою вважав своїм обов’язком запитати, навіщо нам така «делікатна» інформація, а потім посилався на свою некомпетентність у цьому питанні. За нашими прикидами, оклад Президента України разів у чотири менший, ніж у російського колеги (при середньому по країні близько 380 грн., або $72, і ВВП порядка $50 млрд.).
