У вівторок в обласному краєзнавчому музеї відкрили нову виставку — «Творчий портрет».
Микола Сівак відомий в Рівному своїми монументальними роботами на залі камерної та органної музики, скульптурними творами в парку Острозької академії та пам'ятниками першій вчительці біля Рівненського державного гуманітарного університету та загиблим у локальних війнах. Уже кілька років він працює над пам'ятником рівненському педагогу та художнику Георгію Косміаді, що розміститься на вулиці 16 Липня. Про те, чи цієї весни завершить пам'ятник Косміаді, скульптор каже: «Допомагайте, я ж не можу всього сам». Свій «портрет» Микола Сівак представив у музеї 18 живописними і 11 скульптурними роботами.
— Поділитеся передісторією своїх робіт?
— Мене надихають пісні, особливо — українські, і не тому, що я такий щирий українець. Щоб їх слухати, купив собі спеціально у майстерню магнітофон. Так, під однойменну композицію створював скульптуру «Ой, летіли дикі гуси». Думав, що краще за Ніну Матвієнко цю пісню ніхто не заспіває. Але Руслана виконує її краще — більше образів, емоційності. А мистецтво — це і є емоції. Як казав режисер Валерій Балаян: «Якщо мені говорять, що надто точно відобразив життя в своїй роботі, то значить, це невдача».
Поруч — Лукаш і Мавка Лесі Українки. Єдине, це сучасна практика, а не «натурпродукт». Писати образи з натури мені вже нецікаво — цим займався, коли був студентом Львівської академії мистецтв. Нині живемо в інший час, тож повинна бути й інша пластика...
— У вас багато місцевих мотивів у творчості...
— Створювалися роботи на основі того, що нещодавно прочитав, побачив. Наприклад, Хотинська фортеця насправді не така, як у мене на картині. Я її «повитягував» Натомість Кам'янець-Подільський писав кілька разів з натури. А це — наша річка Устя.
Робіт у мене багато — на виставці лише невелика їхня частина. Переважно — останні, хоча є такі, що написані п'ять років тому. Зокрема, є портрет «Чорні брови, карі очі». Думав спершу написати тільки очі. Але вирішив, що буде схоже на східну жінку в масці. Тож перейшов на іншу композицію.
А от з «Викраденням Європи» пов'язана ціла історія. Перший варіант цієї скульптури у мене вкрали в Києві на виставці. Моя дружина на це сказала: «Що ж ти хотів — це ж викрадення Європи!».
— Наскільки розумію, втілюєте в життя свої задуми ви швидко. Зокрема, і ваш колега — художник Віктор Гвоздинський пригадував історію, як під час одного із пленерів у Польщі зробили аж кілька скульптур...
— Щодо історії із скульптурами, то це було десять років тому — тоді я живописом ще не займався. Коли познайомилися з польськими друзями, подумав, чому б не зробити їхні портрети. Здуру зробив 7-8 портретів! Уявіть собі, коли мої колеги ходили по ресторанах та музеях, я п'ять днів формував скульптури. Що цікаво, насамкінець до мене вишикувалася черга бажаючих отримати такий презент. Прийшла навіть вісімдесятирічна бабуся з дідом — просила, щоб майстер з України увіковічнив і їх на згадку для внуків.
— Живете ви в Рівному, але польська культура вам теж близька...
— В Польщі мешкали три моїх дядьки, є двоюрідні брати-сестри. Але з України не збираюся нікуди їхати, хоч мене і кликали. Коли людина тут «приросла», то їй важко виїхати. Мене ж не цікавлять машини, великі зарплати. Головне — щоб мав можливість працювати.
— У вас, якщо не помиляюся, навіть майстерня поряд?
— Так, неподалік музею. Моя майстерня складається з двох кімнат. Вона завжди відкрита, от тільки взимку там прохолодно — бо відключено опалення. Там у мене скульптура, живопис, керамічні речі. До речі, у керамічних речах дуже цікаве «звучання». Відчувається, що десь тут — Україна. Бо бронза — космополітична. З нею працюють і японці, і французи....
Анастасія АДАМЧУК.
