Повідомлення про те, що через негоду (сніг, дощ, вітер і таке інше) постраждали лінії електропередач, і без світла опинилося стільки-то населених пунктів, регулярно з’являлися в наших новинах кілька разів на рік. До них звикли, сприймаючи вразливість вітчизняних електромереж до вітру як належне.
Тим більше, що страждали від цього в основному невеликі населені пункти. Ніхто з численних «активістів» не задавався усі ці роки цілком очевидним питанням — а чому, власне, у двадцять першому столітті не можна забезпечити надійність згаданих електричних мереж? Бо ж у цивілізованих країнах цю проблему вирішили ще півстоліття тому завдяки технічному прогресу. А у нас? Я нічого не тямлю в енергетиці, але щось підказувало, що регулярні пошкодження електричних проводів після снігопаду чи вітру, сильнішого за звичайний, траплялися у нас не просто так. Бо ж на ремонт цих проводів виділялися чималі кошти, витрату яких ніхто всерйоз не контролював — хто поїде у далекі ліси чи гори дивитись, що там насправді відремонтували і за які гроші? Отримання грошей за ремонт мережі після вітру та дощу сприймалося енергетиками як належне. Приблизно так само, як вчителями шкіл сприймався щорічний карантин у лютому. Цього року все набагато складніше — до снігу, вітру та дощу, які виводили з ладу електромережі у мирний час, додалися атаки російських терористів, які поставили собі за мету залишити нас без електрики. Тепер все більш серйозно та небезпечно. Хочеться вірити, що наші незламні електрики впораються з проблемою і нічого катастрофічного не станеться. А потім настане черга зробити нашу енергосистему захищеною не лише від ворожих обстрілів, а й від снігу та дощу. Гадаю, що це виявиться не так складно, як це виглядало у попередні роки.