Навичок щоденного дворового футболу вистачало, аби не зіпсувати гру на волейбольному чи баскетбольному майданчику, а здобута у дворових матчах витривалість дозволяла не бути останнім у бігу на будь-яку дистанцію. Перших місць я не займав, зате завжди “давав залік”, як це називали дяді-фізкультурники.
Одного разу після змагань незнайомі хлопці запитали, чому я не йду за талонами? Я не зрозумів, про що це вони. Тоді мене підвели до одного із дядь-фізкультурників, який ретельно перевірив моє прізвище в списку учасників. А потім дав кілька сіруватих папірців, на кожному з яких було написано “Талон” і стояв штамп “2 рубля”. Виявляється, на час змагань нас були зобов’язані годувати. Я цього не знав, бо добре наїдався вдома. Видані нам талони можна було реалізувати лише в одному закладі — в кафе на центральній площі міста. Там було дорого й несмачно, на відміну від залізничної “столовки” неподалік. До цього ж і їсти мені зовсім не хотілося.
Виручили ті ж самі хлопці. Сказали, що на ці талони можна взяти в буфеті шоколадки — вони в кафе були дорожчі, ніж у магазині. Згодом я дізнався, що коли добре познайомитися з касиркою, то талони можна обміняти на гроші по курсу “два до одного”, тобто 1 рубль за дворублевий талон. Пізніше я почав здогадуватися, що на цьому спортивному харчуванні хтось непогано заробляє. Ми ж не знали, скільки було тих талонів взагалі. Що давали — те й брали. Так я вперше дізнався про зловживання та корупцію в спорті.
Тепер на місці того кафе знаходиться аптека, де є ціла шафа зі “спортивним харчуванням”. Що це таке — не знаю. Слід запитати юних спортсменів. Довгих і худих, міцних і вгодованих.
