![Таксист-інвалід педалями не користується]()
— Купив машину, пристосував її до ручного керування, об'їздив і вирішив таксувати, — розповідає Олександр Брижицький. — П'ятий рік працюю таксистом. Робота мені дуже подобається, бо спілкуюся з людьми. Багато моїх пасажирів навіть не розуміють, що за кермом — інвалід.
— Купив машину, пристосував її до ручного керування, об'їздив і вирішив таксувати, — розповідає Олександр Брижицький. — П'ятий рік працюю таксистом. Робота мені дуже подобається, бо спілкуюся з людьми. Багато моїх пасажирів навіть не розуміють, що за кермом — інвалід. Лише дехто із чоловіків цікавиться, що це у мене за додатковий важіль, перепитують, чи зручно, а коли кажу, що це — необхідність, здогадуються, що я інвалід. Проте жодних проблем у мене з клієнтами не було. Як кажуть, імпульс від голови до рук швидше йде, ніж від голови до ніг. Головне — бути уважним. Взимку, правда, важче. Кілька разів буксував, проте вдавалося виїхати. Є проблема також, що взимку замерзає багажник, і жінки не можуть його самі відкрити. То двоє чи троє таки переходили до інших таксистів.
Щоб вийти на вулицю, ремонтував ліфт
Олександр працює щодня. Головне, каже, що не сидить вдома. Хоча, за його словами, пересуватися у місті йому непросто:
— Наше суспільство до самих інвалідів ще не зовсім готове. Воно їх просто не бачить, бо переважна більшість, як і я був, є заручниками чотирьох стін. Коли, наприклад, заїжджаю у супермаркет, багато хто озирається на мене. Неприємно, але стараюся на це не звертати уваги. Було важко в університеті на сесіях. Деякі корпуси "водника" зовсім не придатні для візочників. Одна частина дверей — завузька для візка, а інша наглухо забита. Перед тим, як переїхав у будинок, ми жили у Рівному, на восьмому поверсі багатоповерхівки. Практично були заручниками ліфта, який постійно виходив з ладу. І аби я міг хоч трохи бувати на вулиці, доводилося ремонтувати його за свій рахунок. Нині я щасливий, що можу постійно бути серед людей.
Невдале пірнання
Можливість ходити він втратив п'ятнадцять років тому. 18-річний хлопець поїхав із друзями відпочивати. Водойму, в якій вони купалися, знав добре. Проте пірнувши, Олександр вдарився об камінь.
— Добре, що хлопці помітили, що мене довго з-під води немає, — розповідає Олександр.
— Хоч вже сутеніло, витягли, не дали потонути. Вдарившись, я пошкодив хребет. Лікарі зробили все, що могли. Шанси давали, але вони залежали від того, як справиться сам організм. Роботу рук відновити вдалося, а ноги і досі нечутливі, я вже звик до цього. Але спершу було дуже важко, і не лише фізично. Я спостерігав, як віддаляються всі друзі. Перші дні до лікарні ходили цілими гуртами. Потім все менше і менше. Нині старих друзів не залишилося.
Просив кохану більше не приходити
Як не було важко Олександрові, перебороти себе він таки зумів. Багато для цього зробила його дружина. З Оленою хлопець познайомився, ще коли навчався у школі. Вони сходилися й розходилися, дівчина чекала його з армії. Перед трагедією вони посварилися, тому вона не знала, що сталося з Олександром.
— Зателефонувала мені додому, а коли почула, що зі мною, побігла в лікарню, — пригадує Олександр.
— Так потім і ходила до мене постійно. Я вже її й відмовляв, казав, що не хочу, аби вона приходила. Думав, що нічого у нас все одно не вийде, а потім лише боляче обом буде. Вона не здавалася, і саме завдяки її наполегливості ми одружилися. Я відчуваю, що з її боку це була якась самопожертва, але вдячний, що вона у мене є. З роками любов лише міцніє. От і донечка у нас п'ять місяців тому з'явилася. Дружина назвала її Олександрою.
"Викладачі спускалися приймати екзамен у хол"
Олександр за освітою економіст. За кілька днів до трагедії, що сталася у його житті, хлопець вступив до "водника".
— Я хотів спершу взяти академвідпустку, але мені відмовили, — розповідає Олександр.
— Наступного року, коли вирішив відновитися, знову виникли проблеми. Лише коли звернувся по допомогу до облдержадміністрації, мене погодилися відновити. Під час навчання бувало, що викладачі спускалися до мене у хол приймати екзамен. А так допомагали одногрупники, і на шостий поверх мене іноді заносили. Вчився я добре. Допомагав одногрупникам із контрольними і курсовими. А потім подумав, що на цьому можна заробляти. Дав оголошення, що можу робити дипломні та контрольні, й почали звертатися. З'явилося коло постійних клієнтів, декому виконував завдання із першого до шостого курсів. Й одного дня зрозумів, що більше не можу. За комп'ютером я практично не бачив людей, відвикав від спілкування. Хоча ще й досі мені інколи телефонують і запитують, чи не можу я допомогти з якимось предметом, та я відмовляю.
