Цього року з’явилось нове модне слово. Що таке модне слово, сподіваюсь, розумієте. Ну таке, котре ліплять всюди, де треба і не треба. Як, наприклад, слова «наразі» чи «на часі» років п’ятнадцять тому. Або остання «фішка»(теж модне слово, але позавчора) — слово «гламур», значення якого ніхто не може пояснити, але всі це слово вживають. Бо модне дуже. А коли слово модне, ним можна називати все, що завгодно. Зрозуміють. Вже звикли. Тепер де треба і не треба по сто разів на день вживають слово «тарифи». Ну, не так часто, як «твою мать» (це завжди поза конкуренцією), але пробиваючись крізь стіну перехожих, що розмовляють майже виключно матом, таки чуєш час від часу нове слово. Бо не звикли ще до нього, не намуляло це слово очі, не проходить повз вуха, як, наприклад, слово «коаліція», яким нас бомбили з телевізора влітку. Тепер же немає жодного випуску новин, жодної дискусії, жодного інтерв’ю, в якому б про ці тарифи не згадували.
Цього року з’явилось нове модне слово. Що таке модне слово, сподіваюсь, розумієте. Ну таке, котре ліплять всюди, де треба і не треба. Як, наприклад, слова «наразі» чи «на часі» років п’ятнадцять тому. Або остання «фішка»(теж модне слово, але позавчора) — слово «гламур», значення якого ніхто не може пояснити, але всі це слово вживають. Бо модне дуже. А коли слово модне, ним можна називати все, що завгодно. Зрозуміють. Вже звикли. Тепер де треба і не треба по сто разів на день вживають слово «тарифи». Ну, не так часто, як «твою мать» (це завжди поза конкуренцією), але пробиваючись крізь стіну перехожих, що розмовляють майже виключно матом, таки чуєш час від часу нове слово. Бо не звикли ще до нього, не намуляло це слово очі, не проходить повз вуха, як, наприклад, слово «коаліція», яким нас бомбили з телевізора влітку. Тепер же немає жодного випуску новин, жодної дискусії, жодного інтерв’ю, в якому б про ці тарифи не згадували. Бо ж це вам не коаліція, яка існує собі окремо по один бік нашого життя, і не гламур, який так само ніби є і якого насправді і немає. Від коаліцій та опозицій можна просто заховатися, вимкнувши телевізор, а від гламурів — не читаючи газет. Але ж куди ти подінешся від тарифів, про які нагадують отими квитанціями, що все носять і носять до поштової скриньки. Ніби від того, що їх носять, той, хто не платив за газ і тепло, почне за це все платити. Єдине, у чому я ще раз переконався, слухаючи та читаючи суперечки навколо тарифів, — платити ні за що не треба. Це головний закон нашого сучасного життя. Хто його розуміє, той перемагає. І навпаки. Ось їздять по країні всякі луценки-тимошенки і закликають народ не платити за тепло і воду за новими тарифами. В нормальній країні це неможливо. Це — злочин. Бо не заплатити за товар означає (у цивілізованій країні) цей товар вкрасти. А закликати до несплати — ще більший злочин, який нічим не відрізняється від організації злочинного угруповання. Якщо хтось намовить групу людей винести щось із магазину, не заплативши, він буде організатором злочину, за який одержить найбільший термін ув’язнення. Хіба заклики не платити за воду чи газ це не одне й те ж саме? Не помічаємо ми цього. Не думаємо про це. Бо закон нашого життя відомий — платить лише дурень. Якщо дали щось тобі, не взявши грошей наперед, то будеш останнім бовдуром, якщо заплатиш. Можуть і винятки бути з цього правила. Коли кредитор праскою пройдеться по ніжних місцях, чи затисне боржнику щось поміж дверима, чи просто вивезе вночі до лісу і запитає в інтимній обстановці про термін сплати боргу. Якщо ж цього не буде, то і платити немає чого. Ті, хто закликає, про це добре знають. Всі великі капітали починалися у нас із того, що хтось когось «кинув», тобто не заплатив. Спочатку кинули нас усіх із всякими там приватизаціями, потім почали кидати групами та поодинці. Це і вкладів на ощадкнижках стосується, і зарплат, які роками не платили, і так далі. Хто на цьому збагатів, той тепер — політик. Або сам, або прикупив собі тих політиків із десяток. Нехай собі їздять по містах і селах і закликають до «самооборони». Дива — вчора міністр внутрішніх справ дбав про громадський порядок, а сьогодні він же, вже не міністр, закликає цей порядок порушувати. Відомо чому — йому і тим, хто йому платить, потрібен один порядок. Тим, хто тепер при владі, — інший порядок. Ось тому одні кажуть платити, інші — не платити. Їм можна. Їм уже заплатили наперед. Стільки, що можна років п’ятдесят розповідати про свою непідкупність і показувати жебрацькі декларації про доходи. А мені цікаво, чи сама Юлія Тимошенко платить за воду та газ? Якщо платить, то скільки? Хоча... Я ж забув, що вона живе на дачі своїх друзів, їздить на авто своїх друзів, друзі ж оплачують її охорону і все інше. Про те, чи платять ці друзі за тепло, запитувати не буду. І так ясно. Платять лише дурні. Плюс бабусі старенькі, в яких на це півпенсії йде. Бабусі ж — вони позавчорашні. Їх не навчили, як нас, що платити — це дурість. Ось і мені теща каже, щоб за все заплатив. За новими тарифами. Вихована вона так. А я тещу слухаю. Виходить, що я і є той самий бовдур, який платить за тарифами замість того, щоб говорити про них. Бо говорити про тарифи тепер модно. І декому навіть дуже вигідно. Я навіть знаю кому.
