Вулиця Симона Петлюри, яка знаходиться в центрі Рівного й починається від Свято-Воскресенського собору, часто змінювала назву: Аптекарська, Гоголівська, «за Польщі» — вул 13-ї Дивізії, під час німецької окупації — вулиця СС, а в радянські часи — Червоноармійська. Саме цю вулицю облюбував на початку ХХ століття один з найбагатших на той час мешканець Рівного Арій Лейба Іолович Зафран — для будівництва театру.
Театр належав дружині Зафрана
Зафран був уродженцем повітового містечка Острог. Мав велику родину. Після завершення індексації єврейської громади Острога Лейба Зафран переїхав до Рівного та зареєструвався тут у 1897 році. Лейба мав трьох братів і трьох сестер. Один з братів, згідно з архівними документами, переїхав до Луцька.
Найбільшим сентиментом Лейби Зафрана був театр. Земельна ділянка, куплена місцевим багатієм у центрі міста, сягнула частини Великої Мінської вулиці (тепер Пересопницької) та вулиці Гоголівської й була дуже розумно використана. Зафран мав гроші й вигідно вкладав у будівництво доходних домів. Загалом Лейба Зафран мав шість будинків у Рівному, три з яких збереглися до сьогодні.
Очевидно, будувати театр Зафран почав на початку ХХ століття, у 1901 році. Щоправда, ця нерухомість, як свідчить Адресна книга за 1930 рік, належала дружині — Елеонорі Зафран.
Родина Лейби та Елеонори Зафранів мала 6 дітей. Єдиний їхній син Ісак загинув, коли йому був 21 рік, від нещасного кохання. Одна з дочок, наперекір батькам, вийшла заміж за місцевого росіянина та прийняла православ’я, за що Зафран позбавив її спадщини.
Досі спектаклі ставили в клубах, і навіть у стайнях
Власний кореспондент газети «Кіевлянин» від 23 січня 1902 року № 22 писав з Рівного:
«За останні 10–12 років Ровно стало непізнаваним. З жалюгідної брудної глушини, яким я його пам’ятаю з 1889 року, воно перетворилось в чистеньке, навіть, порядне і доволі жваве містечко з прямими красивими вуличками, пристойною проїжджою частиною, кам’яними тротуарами і деякими іншими атрибутами міського благоустрою... З нових публічних приміщень, які прикрасили Ровно останнім часом звертають на себе увагу скромне за розміром, але доволі пристойне приміщення жіночої гімназії, яке відкрилося минулого року, парова лазня «Нептун» Л. І. Зафрана, будівництво якої обійшлося близько 75 тисяч рублів і влаштований тим же Зафраном і днями загалом завершений театр, розрахований на 700 глядачів.
З нетерпінням чекають тепер ровенці першої вистави у справжньому (не імпровізованому) театрі. Досі спектаклі, як водиться у провінції, ставилися будь де: в клубних залах, приватних квартирах, а влітку часом в стайнях.
В театрі з 22 січня виступатиме опереточна трупа».
Однак вище описаний дерев’яний театр згорів. Але Зафран твердо вирішив його відновити.
Відбудований театр відкрився прем’єрою «Гейші»
Мурована будівля театру зовні вирізнялася простотою, без зайвих архітектурних прикрас. Гладкі стіни були оздоблені пілястрами й елегантним карнизом. Із коридору до цокольного приміщення, де була глядацька зала, вели кам’яні сходи. Театр був затишним і шляхетним, зала округлої форми, з чудовою акустикою, вміщала 17 лож, 18 рядів крісел у партері, два ряди на балконі й три у галереї.
У січні 1908 року в місті було розвішано афіші, які сповіщали про відкриття 2 лютого нового приміщення театру прем’єрною виставою за п’єсою Сідні Джонса «Гейша» у постановці Б. Бродерова спільно з аматорським колективом «Вечорниці».
Поважні купці, підприємці, поліцейські чини, військові, робітники, інтелігенція, учні місцевих гімназій, яким, до речі, самостійно не дозволялося ходити до театру, а лише з гімназійними вихователями (для них були спеціально відведені ложі) із зацікавленням оглядали приміщення навколо та всередині. Усіх вражала відсутність просторого фойє, яке замінив вузький, незручний коридор.
Ще один витяг з газети за 1908 рік: «Декілька років тому згорів єдиний в місті театр і вистави з приїжджими гастролерами давалися літом в нашвидкуруч пристосованому дерев’яному приміщенні цирку, а зимою — у залі Шляхетного Зібрання. Довгий час грала німецько-єврейська трупа під керівництвом п. Германа. Ставилися п’єси буденного репертуару, небагатого на новинки. Щоправда, гастролі проходили при аншлагах та при повних зборах. З гастролерів необхідно зауважити такого собі п. Дальського. Цим популярним ім’ям скористався невідомий авантюрист. Була оголошена вистава «Батько» Стрінберга з попереднім продажем квитків. Незважаючи на високі ціни, квитки швидко розійшлися. Але театралів чекав неприємний сюрприз та розчарування. Коли у призначений час глядачі з’явилися в театр, то виявилося, що вистави не буде. Так завершилася перша половина зимового сезону.
2 лютого тут відкрито новий театр, побудований попереднім театровласником Л. І. Зафраном. Театр порівняно з попереднім значно кращий, вдосконалений. Відкрила театр трупа російсько-української оперетки у складі пані Кочубей-Дзбановської, Чаріна, Потоцької, Тамарова, Подвисоцької, Шереметьєва, Прозорської… Громова, Недолі, Дубініна, Доленко, Лисенко, Телешова, Дунаєвського та інш. Трупа доволі чисельна.
Для початку дуже вдало була поставлена «Гейша». Виокремлювалася в ролі Мімози пані Кочубей-Дзбановська з красивим звучним голосом. Пан Недоля — хороший комік. Судячи з перших постановок трупи, пані Бродерова буде мати успіх.
Вистави будуть ставитися по 4–5 разів на тиждень. Російські оперетки будуть чергуватися з українськими операми і оперетками. Трупа перебуватиме в Рівному до посту».
Театр процвітає: щовечора аншлаги
Рівненська газета «Волинская жизнь» через 20 днів після відкриття театру писала: «…Театр Зафрана процвітає. Щовечора аншлаги». Тут можна було побачити та почути драми, комедії, опери, оперети, концертні програми. На сцені театпу виступали вОлексій Вертинський, Віра Комісаржевська, Зінаїда Зарницька, Мамонт Дальський, Михайло Донець, Степан Демидов та інші.
Відомі театральні, оперні трупи, подорожуючи Україною, відвідували Рівне та представляли свої постановки. Широко практикували бенефіси з нагод ювілеїв чи річниць сценічної діяльності. У 1909 році відбувся перший бенефіс керівника театру М. Маркова. Для участі в урочистостях він запросив відому трупу Панаса Саксаганського з власним оркестром. Тоді було поставлено «Запорожця за Дунаєм» Семена Гулака-Артемовського.
Відомий рівненський художник Георгій Косміаді не тільки створював декорації до театральних постановок, але й сам зіграв роль Бориса Годунова в однойменній драмі.
У Рівному функціонували аматорські трупи українського, польського, єврейського, російського театрів, і усі виступали на сцені театру Зафрана до певних святкових дат.
Зі спогадів потомків, які вижили в часи голокосту, відомо, що в 1921 році у родині Лейби Зафрана народилася онука. А незабаром помер власник майна Лейба Зафран. Дружина Лейби Елеонора Зафран поновила спадок православної дочки та зробила зятя адміністратором в театрі.
У театрі вшановували пам’ять Шевченка
З появою кіно театр став ще й кінотеатром. А також використовувався для зустрічей однодумців та святкування різноманітних дат.
Широкого розголосу набули події, які відбулися 11 березня 1930 року в Рівному під час вшанування пам’яті поета Т. Г. Шевченка в театрі Зафрана. Наприкінці вечора, коли зазвучав обов’язковий для офіційних заходів польський гімн «Jeszcze Polska nie zginęła», фоном зазвучали слова українського національного гімну «Ще не вмерла Україна». В диригента Олександра Корольчука з глядацької зали полетіли різні предмети. Міський голова Боярський вигукнув з ложі «Св’ятло!». Дії учасників урочистостей були трактовані як антипольська демонстрація. Поліція арештувала 192 осіб. Серед них 5 учнів української гімназії. Директор української гімназії Федір Пекарський був звільнений з посади після цього інциденту. А вже 14 березня делегат польського сейму від Українського народно-демократичного об’єднання (УНДО) виступив з протестом на дії польської поліції на засіданні Сейму.
Вшанувати пам’ять Великого українця в ті часи можливо було тільки з дозволу офіційної польської влади. Несанкціоновані дії каралися законом. У фондах прокуратури Рівненського окружного суду Державного архіву Рівненської області було віднайдено справи, які підтверджують цей факт.
Мешканка Рівного Галина Книш згадувала про театральний гурток Рівненської української гімназії: «…для більших музично-вокальних імпрез гімназія винаймала залу кінотеатрів «Новий світ» або Лейби Зафрана для академій на честь Тараса Шевченка або Симона Петлюри. Завжди з багатшою програмою та з більшим числом сподіваних гостей. Також ставили п’єси. У 1930 році ми поставили для дітей казку «Король Сплюх». Режисерував професор Петро Зінченко. У 1932 році він поставив «Лісову пісню» Лесі Українки. Роль Мавки зіграла Надія Гапончуківна, а Лукаша — Сергій Костецький. У 1933 році було поставлено п’єсу Миколи Гоголя «Ревізор» і «Запорожця за Дунаєм» Семена Гулака Артемовського…».
«Просвіта» та інші громадські організації влаштовували тут благодійні вечори та інші імпрези. Кожен захід узгоджувався з міським урядом або повітовою управою.
Націоналізація, окупація і остання вистава — «Безталанна»
В часи перших совєтів приміщення кіноконцертного залу Лейби Зафрана було націоналізовано постановою Ровенського обласного виконавчого комітету від 15 грудня 1939 року.
Та німецька окупація (1941–1944 рр.) внесла зміни у життя театру та акторів. В останню декаду серпня 1941 року в театрі Зафрана зібралися розгублені актори, щоб вирішити питання нової театральної справи. Рівненська «Просвіта» взялась за формування театральної трупи. Режисером був обраний Андрій Баженов-Занудько, директором призначений Віктор Вікторський (Роземблюм), фінансовим референтом — Григорій Грибок. Але головний внесок в організацію театральної справи тоді зробив Федір Темнюк. Першою виставою стала «Мартин Боруля».
Складався колектив з тринадцяти драматичних акторів, семи оркестрантів, шести осіб балетної групи. Особлива постать Анатолія Демо-Довгопільського, рівненського актора, режисера, танцівника та директора театру, який разом з 300 полоненими рівненської тюрми був розстріляний у місцевості Видумка як заручник за замах на заступника рейхскомісара генерала Даргеля. Він очолив театр та поєднував посади режисера та директора з 4 грудня 1941 року.
21 січня 1944 року відбулася остання прем’єра в театрі Зафрана «Назар Стодоля» у постановці Андрія Баженова-Занудька.
У ніч з 8 на 9 липня 1944 року сталася трагічна подія. Після вистави «Безталанна» місто освітили німецькі карбідні ліхтарі. Останнім бомбардуванням літаки довершили руйнування центру міста разом з театром Зафрана. Бомба влучила в центральну частину будівлі, яка згоріла майже повністю. Охоронцю театру Івану Алексєєву разом з небайдужими рівнянами, які збіглися на порятунок, вдалося врятувати частину декорацій, костюмів та бутафорії. Підняти з руїн споруду театру було вже неможливо.
Після війни на частині фундаменту театрального комплексу Зафрана рівненський архітектор Борис Андреєв спроєктував будівлю, в якій раніше було розташовано товариство «Знання», а нині — так званий Народний дім. А наступна будівля, де були допоміжні приміщення театру, вціліла під час бомбардування, збереглася й до наших днів — тепер там магазин та кафе.
Як не дивно, але фотографій приміщення театру не збереглося, принаймні до сьогодні їх ще не виявили. Це ж стосується і світлин родини Зафранів. Частково цю ситуацію пояснила архівіст та краєзнавиця Людмила Леонова. Виявляється, що вуличним фотографам міста Рівного було дозволено фотографувати рівнян лише на вулиці 3 Мая (тепер Соборній). Такі були правила! А театр знаходився на бічній вулиці 13-ї Дивізії. Не виключено, що ми колись побачимо родинні фото Зафранів та фото фасаду театру. Досліджували тему Максим Гон, Людмила Леонова, Богдан Столярчук, Світлана Калько, Алла Яцкович, Василь Гудзій, доповнювали Едуард Палецький, Макс Ральянов та багато інших небайдужих до історії міста краєзнавців.
Олена ГУМІНСЬКА, завідувачка відділу краєзнавства Рівненської обласної універсальної наукової бібліотеки.
