Нову прем’єру Рівненського академічного музично-драматичного театру «Любов по-американськи» директор театру Володимир Петрів порівняв із цукеркою — ніби нічого серйозного, легка і «солодка» комедія. А оскільки в основі постановки історія не українська, а американська, то і сама «цукерка» вийшла також не зовсім нашою — таким собі «чупа-чупсом», від якого, окрім палички, нічого не залишається… Навіть вражень…
”Мені сподобалось. А ті, у кого смак гірший,
ніж у мене, взагалі були у захваті…»
(Зіновій Гердт)
Рівненський театр не боїться задіювати у репертуарі цілком різні театральні жанри, що не може не радувати. Проблема лише в тому, що якщо з драматичними постановками наші актори та режисери справляються непогано, іноді доволі феєрично (наприклад, «Калігула» або «Останній строк»). То у жанрі «музичної комедії» підлеглі Володимира Петріва, м’яко кажучи, непереконливі.
П’єсу «Шибеник» створив у 60-х роках радянський творчий тандем Геркен-Джусто, музику написав відомий на той час автор мюзиклів Вальтер Колло. Комедія увійшла до репертуару багатьох театрів колишнього Союзу під різними назвами: «Ах Голлівуд, Голлівуд», «Жарти міс Доллі», але найпоширенішою назвою стала «Американська любов».
У центрі сюжету — кінозірка Гарольд Вільс (Станіслав Лозовський), який заради розірвання контракту з однією кіностудією погоджується на одруження. Але щоб не втратити натовпи прихильниць, обирає за дружину стару та непривабливу жінку. Найбільша «фанатка» актора Доллі (Ніна Ніколаєва), дізнавшись про це, вирішує перевтілитись у цю «стару». «Комедію перевдягань» режисер Олександр Олексюк навіть порівняв із «Здрастуйте, я ваша тітка» — приблизно той самий час, такі самі фарсові ситуації.
— Хотілося, щоб у репертуарі була музична п’єса, оскільки музичний керівник театру Зіновій Крет хоче, щоб оркестр і балет були потрібними, — пояснює вибір твору Володимир Петрів. — Нова вистава — така собі смачна цукерка в кольоровій обгортці, яку треба розгорнути і насолодитись смаком. У репертуарі мають бути і такі п’єси.
Головною проблемою «такої п’єси» стало те, що професійні артисти драми не можуть бути професійними артистами мюзиклу. Лише голос виконавиці головної ролі, молодої Ніни Ніколаєвої, схожий на традиційний опереточний, усі інші більше нагадують спів у караоке, щоправда, непоганий. Взагалі, Ніколаєва — окраса постановки. Її пластика, вокальні дані, непогана хореографія та, головне, природність подобаються найбільше. Усі інші актори ще раз доводять, що більш звиклі до драми, хоча й Андрій Куделя, і Володимир Дьяков можуть цікаво виглядати у будь-якій ролі. Станіслав Лозовський хоч і схожий на голлівудського «суперстар» обличчям і статурою, своєю грою більше нагадує не пихату та марнославну «кінозірку», а себе самого — скромного інтелігентного актора.
Одна з рідкісних можливостей попрацювати випала й музикантам оркестру. Очевидно, якби вистава була позбавлена вокальних партій, оркестр цілком міг би виконати роль «живого» супроводу, музичного фону, що можна сказати і про інші вистави.
