Одразу не скажу, чому став так явно її відчувати. Раніше не було такого. Чи не чув, чи не хотів чути, чи вважав за нормальне? Скоріше за все, зміни таки відбулися. Тепер, аби знайти місце, де не матюкаються, слід виїжджати за межі держави. Бо немає такого куточка, такого заповідника, де не чулося б щохвилинне «бля». З дня на день так почнуть говорити телеведучі. А чому ні?
Одразу не скажу, чому став так явно її відчувати. Раніше не було такого. Чи не чув, чи не хотів чути, чи вважав за нормальне? Скоріше за все, зміни таки відбулися. Тепер, аби знайти місце, де не матюкаються, слід виїжджати за межі держави. Бо немає такого куточка, такого заповідника, де не чулося б щохвилинне «бля». З дня на день так почнуть говорити телеведучі. А чому ні? Кіногерої вже матюкаються на всю катушку, пісні петербурзького співака, в яких немає нічого, крім матів, вільно продаються на компакт-дисках. Що робити, куди бігти? Чи не бігти? Чи зрозуміти натяк малознайомого співрозмовника, який ніби випробовує тебе, починаючи легенько так підматюковуватись, спочатку просячи вибачення. Щоб потім відкинути всілякі зайві перепони і гнати матом вже відверто. Свої ж усі хлопці! І дівчата. Просто фізично відчуваю, що потік мату зібрався нині, як вода під час весняної повені, готовий прорвати останню дамбу старомодної пристойності. А може, так і треба? Бо ж говорять американці в кіно «відкритим текстом» все, що хочуть, і ми, ті, хто трохи тямить в англійській, все це прекрасно чуємо. Якщо їм можна fucking shit, то чому нам не можна... Не можна. Не можу і не хочу переходити в своїй мові на матюки або заміняти їх бридотним «бліном». Боротися неможливо. Не будеш же бити морду кожному другому перехожому, кожному третьому відвідувачу забігайлівки, де похмеляєшся, бува, о сьомій ранку. Навіть вдома не заховаєшся. Бо літо, в кімнаті задуха. А тільки відкриєш кватирку, так і летить у неї з вулиці, так і летить. До пташок та комах на лісову галявину можна втекти. Аж поки туди не прийдуть аборигени з місцевих або приїжджі. В лісі їм повна воля. Здається, що все довкола стало матірною територією, засміченою і загадженою брудними словами, як паркова алея після вигулу собак. Краще б вже гавкали, чи що? Де знайти місце, вільне від матюків? Довго думав і згадав, що знаю таке місце. І не одне. Тільки там все дуже дорого. Зате всі посміхаються і вишукано ввічливі. Залюбки переходять на українську мову. А чому не перейти, коли чашка кави двадцять п’ять гривень, а все решта і згадати страшно. А що? Може, це вихід? Може, на свої заощадження, якщо такі колись з’являться, я купуватиму не золото і діаманти, а нагоду побути певний час там, де не матюкаються. У такому собі мовному заповіднику, де всі один з одним чемні й лагідні, де всі на «ви». Заходиш, замовляєш оте все дороге і сидиш як хворий в кисневій подушці. Щоб потім знову вийти на вулицю, на величезну нашу територію «М». І напружено рахувати секунди, доки над вухом не пролунає звучний матюк. А може, змиритися і не звертати уваги? Батьківщину ж не обирають. Чи не так: батьківщину, вашу мать, не обирають!
