У свій 21 рік рівенська фристайлістка Тетяна Козаченко має за плечима участь у двох іграх Олімпіади (у Нагано — 4 місце, у Солт Лейк Сіті — 15-е), перемоги та призові місця на юніорських чемпіонатах світу та дорослих Кубках Європи. Для багатьох місцевих прихильників спорту несподіванкою стала інформація про можливий переїзд Тані до Білорусі. При зустрічі спортсменка цю інформацію спростувала. Щоправда, як з’ясувалося, диму без вогню не буває — фристайл у сусідній країні вирушила піднімати багаторічний тренер Тетяни Галина Досова.
— Те, що поїхав тренер, не означає, що поїхала я, — з цього у нас розпочалась розмова. — І як ти ставишся до того, що українські спортсмени та тренери їдуть працювати за кордон, прославляти інші держави? — Позитивно. У нас у країні спортсменів не цінують: немає умов для нормальних тренувань, проблема з медичним забезпеченням. Білоруси ціле літо тренуються на воді (стрибають з трамплінів на лижах у спеціальних басейнах. — С.Т.), ми ж вимушені займатися в залі на батуті. Держкомспорт вивозить нас лише на змагання, гроші на збори потрібно шукати на місцях. Дасть облспортуправління кошти на один збір, але ж це мізер. Увесь час мусиш ходити перед кимось кланятись. — То чого б і тобі не махнути до Білорусі? — Зараз я лише розпочинаю тренуватись після тяжкої травми, і мене ніхто туди не кличе. — А якщо покличуть? — Не знаю... — Гаразд, розкажи тоді про травму, як зараз почуваєшся? — Травму я отримала десь за рік до Олімпійських ігор у Солт Лейк Сіті. Ходила по різних наших медичних закладах, де мені ставили різні діагнози. Хоча висновок був приблизно один — про спорт краще забути. Пізніше влітку поїхала до Сполучених Штатів, один з тамтешніх лікарів мені сказав, якщо зможеш — спробуй, адже виступу на Олімпійських іграх передувало багато років тренувань, операцію ж пообіцяв зробити після змагань. Отож я вирішила готуватися. Була готова показати високий результат, щонайменше сподівалася на шосте місце, але під час розминки впала й ушкодила травмоване коліно. Програму виступу довелося значно спростити, з горем пополам стрибнула і посіла 15 місце. — Як відреагувало керівництво на твій результат і загалом на виступ українських олімпійців у Солт Лейк Сіті? — Мені особисто нічого не казали, хоча загалом ситуація була складна, після Олімпійських ігор звільнили багатьох тренерів. Наші лікарі мені знову сказали, що зі спортом треба зав’язувати. Але світ не без добрих людей. Американці зробили мені безкоштовно операцію, при цьому дуже допомогла українська діаспора, оплативши перельоти та перебування в США. — Що це була за операція? — У мене була розірвана задня хрестоподібна зв’язка і надірвана бокова. Мені вставили нову чужу зв’язку. Два місяці ходила на милицях, потім літала в Америку на розробку. Головне було, щоб вона прижилася, і зараз ми з нею на «ти». — А чого це меркантильні американці вирішили тебе безкоштовно лікувати? — Стосовно цього лікар сказав: «Хочу творити добро», і все. — Поновила тренування давно? — З нового року почала стрибати на батуті, згадувати усе, що вмію. Мій тренер Юрій Досов з Вірою Донат зараз поїхали на збори в білоруські Раубичі, я теж могла поїхати, але робити цього не поспішаю. — А що тебе привело у такий екстремальний вид спорту, як акробатичний фристайл? — Займаюсь я з чотирьох років. Якось у садок до нас прийшла тьотя тренер, питала, хто вміє робити місток, шпагат... Це була Галина Досова. Наступного дня мама й привела мене до спортшколи. Щоправда, спочатку була спортивна гімнастика, фристайл розпочався в 11 років. Через два роки я зробила перший найпростіший стрибок на лижах, перше сальто було у 95-му. — Якими були відчуття? — Не розумієш, де ти і хто ти. — Коли стрибаєш, страшно буває? — Деколи буває, особливо коли робиш перші стрибки після осені. Коли ж розстрибаєшся — одне задоволення: летиш, як пташка, адреналін... За останні роки вперше Новий рік зустріла у Рівному, побачила ялинку, приємно. Але зараз відчуваю, що фристайлу мені не вистачає. Постійно сиджу в інтернеті, дивлюся, що ж там робиться без мене. — Чим заповнюєш вільний час? — Зараз є можливість більше часу приділити навчанню. Я навчаюся у гуманітарному університеті на четвертому курсі на спеціальності «дошкільне виховання та фізкультура», а також в інституті слов’янознавства на третьому курсі спеціальність «менеджмент зовнішньоекономічної діяльності». — Чим ще, крім спорту та навчання, живеш, може, маєш якесь хобі? — Крім спорту, не живу нічим — часу не вистачає. А от хобі маю, збираю телефонні картки, коли на зборах доводиться багато телефонувати, маю картки і з Японії, і з Австралії, усього вже 350 штук. — Поїздила по світу ти немало, залишились якісь особливі враження від змагань, від країн? — Дуже запам’яталися Олімпійські ігри в Нагано, за організацією вони були значно кращі, ніж у Солт Лейк Сіті, після терактів в Америці усе було в парканах та у колючому дроті. Щодо країн, то бачила я в основному аеропорти, а ще гори. Дуже красиво в горах Швейцарії, Франції, Норвегії. — Що ж головне для тебе у спорті? — Сам процес стрибків, а також можливість поспілкуватися з представниками інших націй. — Чи немає якоїсь зверхності до тебе з боку представників більш благополучних країн? — Ні. У фристайлі усі один з одним у дуже хороших стосунках, усі єдина сім’я, і звідки ти — немає значення. — Коли плануєш знову ставати на лижі? — Якщо усе буде добре, у березні поїду на чемпіонат України, влітку в Чехії мають відбутися збори. Думаю протягом року набрати форму, щоб у січні їхати на етапи Кубка світу. На наступний сезон налаштована серйозно, бажання боротися є. — А як щодо життєвих планів? — Свого майбутнього ще не бачу. Тренером можу стати вже зараз, будучи майстром спорту міжнародного класу. Проте особливого бажання пов’язати своє майбутнє зі спортом я не маю. Та й взагалі плани складати не люблю...
