Чергова тріумфальна гастроль до Рівного популярного артиста-трансвестита Андрія Данилка продовжила низку тріумфів естрадних і театральних гастролерів, які втамовують спрагу рівнян, вже «дозрілих» до витрачання грошей на видовища. І нехай кінотеатр, в якому проходять основні гастролі, зовсім не пристосований до естрадних концертів, а вбрані у шапки та дублянки обивателі з дітьми на руках, які заповнюють зал, поки що мало нагадують вишукану і вимогливу публіку, концерт — це завжди добре. Маленьке свято зустрічі понад тисячі рівнян із легендарною «Вєркою Сердючкою» намагалися зіпсувати кілька молодих людей, які зробили спробу пікетувати концерт, закликаючи людей не йти на «хохляцьке» видовище і натякаючи при цьому на популярний нині гомосексуалізм.
Погодьтеся, що просто так ніхто нічого подібного робити не буде. Якщо концерти пікетують, значить, це комусь потрібно, хтось навчив хлопців, які шукають пригод на свою голову, що треба стояти перед кінотеатром з гаслами та роздавати людям листівки. Самі пікетувальники називають себе націоналістами, що дивно. Всі нормальні націоналісти, які організовували мітинги і пікети наприкінці вісімдесятих, вже давно влилися у міцні лави вітчизняних бюрократів і крадуть разом з ними потихеньку. А тут раптом знову з’явились ентузіасти націоналізму. Оскільки боротися поки що немає з ким, юні бійці тренуються біля кінотеатрів. Звісно, нічого їхнє пікетування не принесе, окрім подиву і обурення громадян, які віддали гроші за квитки. Зате самі хлопці навчаться не соромитися стояти перед людьми, не зважати на презирливі погляди і словесні образи, відшукуючи у натовпі тих, хто співчуває. Головне — подолати психологічний бар’єр. Як тій артистці у стриптизі — незручно вперше танцювати голяка, а потім звикаєш. Згодом із лав пікетувальників старші дяді виберуть найбільш активних і доручать більш серйозні завдання. Згадайте групу молодиків, які спільно із трьома екзальтованими бабусями десять років виконували роль «народу», то захоплюючи церкви, то влаштовуючи напади і погроми. Працювала ця «агітбригада» не тільки в Рівному, а й виїжджала по районах, де не було власних виконавців належної кваліфікації. Все це робилося із мовчазної згоди влади, яка завжди тихенько вирішувала всі питання із зовні неприємним, але готовим на все ватажком так званої «опозиції». Останньою помітною акцією старої гастрольної групи «національно свідомих» стало биття вікон у редакції газети «Рівне Вечірнє» рівно три роки тому. Потенціал вичерпався, а ходіння до суду, який так нікого і не покарав, призвело до остаточного розпаду «гастрольного колективу». Тепер частина професійних «демонстрантів» обрана у міські депутати, решта прилаштувалася хто пивом торгувати, хто газетами, хто ще яким дріб’язком. Потрібна була молодь. І вона знайшлася. Не ходять хлопці на дискотеки, не гуляють із дівчатами попід зоряним небом, не п’ють горілку на розлив у пластиковій тарі. Вони — націоналісти, їх молоді душі прагнуть подвигу заради... Заради чого? Ну хоча б для того, щоб потім влаштуватися на роботу в СБУ, куди за дивним збігом обставин пішли працювати деякі недавні «борці з режимом». А що робити? Немає комсомолу, який раніше давав вихід енергії аж занадто активної частини молоді, ось і доводиться компетентним людям проводити ту ж саму роботу під іншими вивісками. Націоналістичною, наприклад. Що буде потім? Залежить від нас. Чи дозволимо ми невеличкому гурту сумнівних активістів виступати від нашого імені, допомагаючи вирішувати потрібні окремим політикам питання? Не бійтеся, аби поставити все на місця, не треба самим виходити у пікети і на демонстрації, збирати підписи чи агітувати на майданах. Слід продовжувати купувати квитки на концерти, спектаклі, кінофільми, аби до нас приїжджало все більше знаменитих артистів, щоб і місцеві творці намагалися підняти свій рівень. Слід купувати газети і журнали, читаючи в них не тільки програму ТБ і замітки «із жизні звьозд». Слід звикати знімати шапку за столом і в кінозалі, а згодом — ходити в ресторани і театри під руку з дамами у вечірніх сукнях та на високих підборах. Коротше, треба повертатися до нормального життя, серед якого зухвалим пікетувальникам, як би вони себе не називали, є місце лише у самому куточку, біля туалету, щоб не заважали жити і відпочивати.
