Виставковий проект «Провідні фотохудожники світу» в арт-кав’ярні «Сальвадор Далі» майже завжди відбувається без участі авторів, які лише надсилають власнику кав’ярні Олександру Купчинському свої роботи, а ось їхати, мабуть, за свій рахунок, не хочуть. Але один фотограф з міста Адана, що в Туреччині, таки приїхав. Цікаво, що він, так само як і Купчинський, є власником кав’ярні, в якій розташована фотогалерея та навчальні фотографічні класи. А ще цікавіше, що Сефа Улукан — професійний лікар. Особливість його колекції — трохи доповнена комп’ютерними ефектами репортажність і позитивний настрій робіт. Він жартує, що приїхав в Україну подивитись на дівчат, на яких, щоправда, він споглядає лише як фотограф.
— Я знімаю жанрове фото, мене цікавлять люди у звичних ситуаціях — які грають на вулиці музику, які годують овечок, стрижуть їх, продають щось на базарі. Через це доводиться часто подорожувати і бачити багато для себе нового. Наприклад, коли знімав на Кубі, помітив безліч старих американських авто, що мене вразило. І, звісно, сигари — тому їх багато на моїх фотографіях. Коли потрапляєш на Кубу, здається, що там все життя завмерло десь у 60-х роках. Ніби люди й живуть, але міста залишаються такими, якими були. — За освітою ви лікар, але разом з тим маєте кав’ярню та займаєтесь фотографією... — Моє захоплення фотографією почалося цілком випадково. Якось, коли мені було 15 років, я шукав свого друга, якого знайшов у одній темній кімнаті. Коли я відчинив двері, щоб вийти, він мене відштовхнув з вигуками «Не впускай світло!». Як покарання, друг змусив мене цілий тиждень працювати з ним у цій кімнаті, де я вперше побачив, як проявляються чорно-білі фотографії. Тоді я і заразився вірусом фотографії. Через три роки я заснував перший в Адані фотоклуб, трохи пізніше — Федерацію фотографії Туреччини. Я навчався завдяки тому, що читав книги, переглядав фото в Інтернеті, у вихідні їздив за 900 кілометрів у Стамбул, де є три університети фотографії. Власне, відстань тоді значення не мала. — Але ж все-таки, як поєднується лікарська професія та фотографія? — Довгий час я працював лікарем швидкої допомоги, і це дуже стомлювало. Звісно, я намагався знаходити час для свого розвитку. Нині я працюю в американському корпусі медичної допомоги в Адані, це займає всього чотири години на день. Решта часу — для моїх кафе, для моїх фотографій. — А фото може, як і медицина та підприємництво, приносити вам прибуток? — Ні в якому разі. Я люблю фотографію, тому не хочу мати з неї гроші. Я не хочу ділитися своїми роботами ні з ким. Фото — не моя робота, це моє захоплення, тому про гроші тут мова не йде. На це хобі гроші я лише витрачаю.
